МЕДІАКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Уявімо собі, що київський Майдан кінця 2013 р. не показувало б телебачення, про нього не писали б газети, я вже не кажу про те, що не було б соціальних мереж зокрема та інтернету взагалі або вони були б заборонені. Чи дізнався б тоді світ про події в Києві 30 листопада і 1 грудня 2013? Питання, як мені здається, риторичне.

Новітня політична історія України та Східної Європи стала досягненням глобального суспільства з огляду на те, що поки що українська влада не заборонила журналістську діяльність. Саме завдяки журналістам і журналістиці з її технічними можливостями, завдяки новим медіа, світ став свідком унікального і в той же час парадоксального явища – мирного ідейного протесту в основному молодих українських громадян, що вийшли за європейські цінності і проти зірваного «стоп-крана» на повній швидкості в українському «европоїзді».

Після провалу «домашнього завдання» від Європейського Союзу, зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя (політичні в’язні, насамперед Ю.Тимошенко), уряд України за згодою президента В.Януковича, який, починаючи з 26 жовтня, кілька разів за короткий проміжок часу зустрічався зі своїм таємним союзником або партнером В.Путіним, наважився зірвати саміт у Вільнюсі про розширення зони вільної торгівлі країн Східної Європи з ЄС.

Нескладно передбачити, що саме в РФ ухвалено рішення про вибір «дорожньої карти» Україна – ЄС. Також зрозуміло, що майже інтимні і таємні домовленості президентів РФ і України, які де-факто змінили зовнішньополітичний курс держави, орієнтований на європейський розвиток України, обурили більшу частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство. Тиждень студенти університетів (часто з викладачами) стояли не тільки на головному майдані в Києві (Майдан Незалежності), а й на майданах своїх міст, вимагаючи підписання 28-29 листопада парафованих раніше домовленостей. Проте українська влада не почула свою молодь, тобто найактивнішу, наймобільнішу та найперспективнішу частину суспільства.

Неполітичний (в сенсі без керівництва з боку лідерів політичних партій), молодіжний Майдан став розходитися. Але в ніч з 29 на 30 листопада силами незаконного збройного формування «Беркут» (не передбаченого ні законом про міліцію, ні Конституцією), нібито спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України, вирішено «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності для встановлення новорічної ялинки на головній площі країни. Вночі, коли в наметах спали кілька сотень протестантів, в основному молодь, сотні «беркутівців» почали бити спочатку сплячих, а потім добивати тих, хто втікав і не чинив жодного опору, а також журналістів та операторів, які професійно виконували свою роботу, фіксуючи та відображаючи кроваві події [Євромайдан розігнали. Побоїще //  http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1].

Побиття журналістів – не випадковість, а чіткий сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання своїх професійних обов’язків. Але сценаристи силового варіанту дуже прорахувалися. Вони не очікували, що побиття в ніч на 30 листопада побачить Україна і весь світ. Вони не врахували величезний, в т.ч. і міжнародний, резонанс з приводу того, що сталося. Адже криваву розправу над мирними людьми показувало не тільки телебачення, а й учасники подій, викладаючи фото і відео в YouTube та інші інтернет ресурси. Завдяки масовому поширенню нових медіа події в Києві стали головними новинами українських та світових засобів масової інформації, а соціальні мережі сприяли мобілізації всього українського суспільства. Пробачити побиття мирних громадян, нехай і протестуючих, серед яких виявилися студенти, дівчата й старі, вже ніхто не міг.

Українська влада, спровокувавши громадянський вибух, піднявши величезну хвилю народного цунамі, наслідки яких не в змозі усвідомити досі, вже через день, 1 грудня, допускає (а можливо – й організовує) провокації біля Адміністрації Президента на вулиці Банковій. У той час, коли в Києві на Народному віче збирається близько мільйона громадян, в полудень у двір адміністрації привозять автобусами невідомих молодих людей [Винуватці провокацій на Банковій 01 12 2013р 12 00 дня. // http://www.youtube.com/watch?v=A2DiMa-olQM], які після обіду і ввечері, можливо, братимуть участь у побитті солдатів внутрішніх військ – ланцюгами, каменюками, палицями, петардами та іншими предметами, то вибігаючи з лав правоохоронців, то ховаючись за їхніми спинами і щитами [Хто спровокував бійку на вул. Банковій? Who started the fight at the Presidential Administration? http://www.youtube.com/watch?v=bNoOLHgY6sU].

Коли яскраве відео нібито про спробу захоплення споруди було готове і навіть передано в ефір [Штурм администрации Президента Украины 1 декабря // http://www.youtube.com/watch?v=WzXE_oFIsvs], надійшла команда «Фас» вже для «Беркута», бійці якого, не розбираючи засобів, били всіх, крім провокаторів: випадкових мирних громадян, журналістів, народних депутатів України, медичних працівників [Ukraine. Штурм Адміністрації президента / Demonstrants attack presidential headquarter. http://www.youtube.com/watch?v=rWNdeRtBmWA]. Цього дня постраждало близько 50 українських і зарубіжних кореспондентів, в т.ч. і тих, які повернулися цілими і здоровими з «гарячих точок» [Напади на журналістів в Україні: у 2013-му встановлений антирекорд // http://imi.org.ua/analytics/42647-napadi-na-jurnalistiv-v-ukrajini-u-2013-mu-vstanovleniy-antirekord.html. – 2013. – 27 дек.; У 2013 році зафіксовано 101 випадок фізичного насилля щодо журналістів — ІМІ // http://imi.org.ua/news/42650-u-2013-rotsi-zafiksovano-101-vipadok-fizichnogo-nasillya-schodo-jurnalistiv-imi.html], внаслідок чого «Репортери без кордонів» визнали Україну найнебезпечнішим місцем в Європі для роботи журналістів [Україна є найбільш небезпечною країною для роботи журналістів // Версії. – 2013. – 19 груд. // http://versii.if.ua/novunu/ukrayina-ye-naybilsh-nebezpechnoyu-krayinoyu-dlya-roboti-zhurnalistiv/; Об этом же: Пучич Влад. Побиті на Євромайдані українські журналісти: фотосвідчення // ТВі. – 2013. 6 груд. // http://tvi.ua/new/2013/12/06/pobyti_ukrayinski_zhurnalisty_na_yevromaydani_fotosvidchennya].

Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал думок» Павло Пеньонжек [Избитый польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. – 3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom] сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів. Незважаючи на те, що ці люди не були в жилетах, вони мали бейджи, камери. Було зрозуміло, що це журналісти [Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html].

Ні в чому не винних, побитих, людей «доблесні» правоохоронці відвезли до суду і в’язницю з лікарняних ліжок майже відразу ж, а «герої» «Беркута», їх командири і ті, хто віддавав злочинні накази, – досі не покарані. Паралельно йде пошук демонстрантів в регіонах, створюються списки персон нон-грата, в які потрапили і зарубіжні журналісти та викладачі, і навіть Президент Республіки Грузія М.Саакашвілі [МИД и СБУ объявили персонами нон грата 36 "опасных" иностранцев, среди которых Саакашвили // Зеркало недели. – 2013. – 24 дек. // http://zn.ua/POLITICS/mid-i-sbu-obyavili-personami-non-grata-36-opasnyh-inostrancev-sredi-kotoryh-saakashvili-135687_.html]. Представники вищої представницької та виконавчої влади категорично заперечують можливість переговорного процесу з врегулювання політичної ситуації за участю західних дипломатів, як би погоджуючи позицію з красномовством директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна (Російська Федерація) [Константин Затулин: “На Майдане постоянно присутствует представитель Запада” // Радио «Голос России». – 2013. – 16 дек. // http://rus.ruvr.ru/2013_12_16/exvideo-Konstantin-Zatulin-Na-Majdane-postojanno-prisutstvuet-predstavitel-Zapada-5412/; Янукович висловився категорично проти втручання у справи України іноземних посередників // Радіо «Голос столиці». – 2013. – 19 груд. // http://newsradio.com.ua/2013_12_19/JAnukovich-vislovivsja-kategorichno-proti-vtruchannja-u-spravi-Ukra-ni-nozemnih-poserednik-v/; У ПР згодні на круглий стіл, але без участі міжнародних спостерігачів // УНІАН. – 2013. – 9 груд. http://www.unian.ua/news/610618-u-pr-zgodni-na-krugliy-stil-ale-bez-uchasti-mijnarodnih-sposterigachiv.html].

Судячи з того, що в державному бюджеті України на 2014 р. на потреби Міністерства закордонних справ передбачено менше двох мільярдів гривень (близько 165 мільйонів євро) або в 9-10 разів менше, ніж на потреби Міністерства внутрішніх справ, серйозно говорити про європейський вектор розвитку України при нинішньому уряді і при президенті В.Януковичі навряд чи можливо.

Все це – політичний аспект проблеми, тісно переплетений з комунікаційним аспектом як результатом і наслідком стрімкого підвищення медіакультури українського суспільства внаслідок його інтегрованості у світові медіапроцесси.

У цьому контексті медіакультуру (від лат. Medium – засіб, посередник, спосіб, cultur – обробіток), на думку Н.Б.Кирилової, доктора культурології, професора Уральського федерального університету ім. Б.М.Ельцина (Єкатеринбург) і найавторитетнішого вченого в Росії в галузі медіакультури, слід розуміти як "особливий тип культури інформаційного суспільства, що є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно -історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості...» [Кириллова Н. Медиакультура: от модерна к постмодерну. М., 2005. О том же: Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Українські події осені 2013 р. – зими 2014 р. (зустрічаючи Новий рік, гімн України одночасно виконували близько 500 тисяч чоловік!) підтверджують не тільки особливу роль медіакультури як комплексного засобу освоєння людиною навколишнього світу в його соціальних, інтелектуальних, моральних, художніх, психологічних аспектах, а й демонструють її значення в громадянському суспільстві, яке стрімко зростає небаченими раніше темпами [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Дослідники називають чотири види медіакультури як знакової полісистеми: 1) письмова медіакультура (культура друку – газети, журнали; домінує слово), 2) аудійна медіакультура (культура звучання – радіо, магнітофон, CDRоми й інше; домінують звук і слух, важливими характеристиками є синхронізація послідовності і одночасності), 3) візуальна медіакультура (культура простору, в т.ч. живопис, графіка, плакат), 4) технічна медіакультура (культура багатовимірних медіа). За Олександром Федоровим, близькими поняттями до медіакультури є інформаційна культура, (information culture), відеокультура (video culture), аудіовізуальна культура (audiovisual culture) [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Саме технічна медіакультура, забезпечуючи процес синтезу та інтеграції всіх попередніх знакових систем у поєднанні з естетикою кадру може репродукувати реальність і передавати інформацію за допомогою аудіовізуальних засобів комунікації – кіно, ТБ, відео, комп’ютерної графіки, анімації і т.д. [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.]. Однак може й не репродукувати реальність, а спотворювати її до невпізнання, як це робиться з допомогою так званої інформаційної, точніше пропагандистської політики в «обгортках» інформаційних та публіцистичних програм телебачення Російської Федерації. Деякі «зірки» ефіру, наприклад, Дмитро Кисельов, добалакалися вже до того, що, виявляється, українські та світові ЗМІ, звичайні громадяни, розмістивши приватні відеогаджети в мережі, працюють на замовлення західних організаторів кольорових революцій, нахабно брешуть і спотворюють дійсність. Як яскравий доказ «чесної і професійної» роботи згаданого «тележурналіста» на телеканалі «Россия», який більше схожий на телекілера, можна вважати його коментарі та відеомонтаж подій з Києва. Зі сказаного і показаного випливає, що спочатку (29 листопада) студенти побили солдатів «Беркута» під Адміністрацією Президента, а потім вже (1 грудня) міліція діяла у відповідь ["Вести недели" с Дмитрием Киселевым (08.12.2013) © ВГТРК // http://www.youtube.com/watch?v=JrPgI2QmkME. Про то же: Бахтеев Борис. Дмитрий Киселёв: и тут Остапа пронесло // Телекритика. – 2013. – 14 дек. http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-12-14/88490].

Таким чином, сучасна медіакультура на її технічному етапі теж має свої слабкі сторони. Технічні засоби можуть виявитися в руках різних медіаторів. Але я б не розглядав медіакультуру виключно як «сукупність інформаційно-комунікативних засобів», які «сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості». Виходить, що хтось вгорі наділений ексклюзивним правом формувати свідомість та складові елементи особистісної соціалізації. Звичайно, в більшості випадків відбувається саме це. Але в сучасному розумінні медіакультури як соціального, інтегрального центру між різними учасниками внутрішнього і глобального полілогу медіакультура також піддається дуже відчутному впливу з боку суспільства. Іноді це веде до її переформатування.

Це може мати місце в розвиненому суспільстві, як правило, громадянському, або такому, що знаходиться на шляху його побудови, і доволі проблематично – в тоталітарних або авторитарних суспільствах, де функції медіакультури в особі медіаспікерів спочатку визначає держава, яка краще бачить і знає потреби своїх громадян, точніше – населення.

Чому саме так діяли представники української влади? Думаю, вони, з одного боку, не змогли передбачити впливу нових ЗМІ, оперативності, масовості і рішучості медіакомунікаторів-аматорів, а з іншого – поведінки медіахолдингів українських олігархів, які, розгублені стрімким розвитком подій, дозволили своїм телеканалам і виданням висвітлювати події більш-менш неупереджено і збалансовано. Для української влади стало відкриттям вміння вітчизняних журналістів працювати професійно, а не тільки під танець чиновників. У зв’язку з цим прем’єр М.Азаров і деякі депутати від Партії регіонів, домінуючої у Верховній Раді, звинувачують журналістів у неправдивості, виконанні замовлення Заходу: «Скрізь домінує лише одна точка зору і це є спотворенням дійсності, що далеко від демократії, – дорікає чиновник. – І, зрозуміло, не має ніякого відношення до реальних європейських цінностей, де визнається Конституція, Закони і виконання їх є основою розвитку добробуту суспільства» [Азаров обвинил СМИ в "искажении действительности" протестов в Украине // УНИАН. – 2013. – 6 дек. // http://www.unian.net/news/610029-azarov-obvinil-smi-v-iskajenii-deystvitelnosti-grajdanskogo-protesta-v-ukraine.html].

Проте пан Азаров скромно замовчує про офіційні та комунальні ЗМІ, які, всупереч усім професійним вимогам і етичним принципам журналістики, висвітлювали зовсім іншу позицію – не громадянського суспільства, а влади, виходячи не з прагнення донести вимоги протестуючих по всій країні, а з позицій підтримки «курсу президента», «реформ уряду», побудови Європи в Україні, шкідливості підписання європейських угод, економічної, історичної та ментальної близькості з Росією та іншого. Всі ці досі не роздержавлені ЗМІ – починаючи з «Першого національного» і закінчуючи державними обласними телерадіокомпаніями (утримуються на гроші платників податків, мають стовідсоткове технічне покриття і максимальне аудиторне розповсюдження) – робили все можливе, щоб члени українського громадянського суспільства відчули себе тупою масою, якій не треба думати самостійно і замість якої всі проблеми буде вирішувати лідер нації і керівна партія [Влада Партії регіонів, а не українського народу, - флагман масових протестів і стимул відродження сепаратизму // Журналісти і журналістика. – 2013. – 8 груд. // http://mgzhyt.blogspot.com/].

За кілька тижнів стало очевидно, що влада потрохи починає «закручувати гайки». Спочатку закрили в звичному форматі (прямий ефір) найбільш рейтингове політичне ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування // Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109]. Швидше за все, тепер програма змінить формат і виходитиме в запису, а не в прямому ефірі. До цього мала місце брутальна розправа (знищено архіви та сервери редакцій!) відразу з трьома опозиційними мас-медіа, яку найрішучішим чином засудила міжнародна організація «Репортери без кордонів»: «Рейди, вчинені на офіси «Вечірніх вістей», INTV і Cenzor.net, є серйозним порушенням свободи інформації й конституційних гарантій України. Ці напади не лише змусили вказані ЗМІ зупинити свою роботу і порушили конфіденційність їхніх джерел, але й послали дуже чіткий сигнал залякування для всіх інших українських ЗМІ»… «Ці засоби масової інформації тепер будуть змушені припинити свою діяльність, конфіденційність їхніх джерел була порушена. Крім того, ці атаки подали дуже чіткий сигнал залякування для всієї професії. Ми закликаємо українську владу пролити світло на ці скандальні дії, які знаходяться поза будь-якими правовими межами» [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html; О том же: Репортеры без границ осудили нападение на оппозиционные СМИ // Лига. Новости. – 2013. – 10 дек. // http://news.liga.net/news/politics/939977-reportery_bez_granits_osudili_napadenie_na_oppozitsionnye_smi.htm]. До слова, відповіді досі немає – протягом майже місяця !

Варто також згадати передноворічне побиття журналістки Тетяни Чорновол («Українська правда»), яка критикувала представників вищих ешелонів влади [Заказчиком нападения на Черновол мог быть Медведчук и еще кое-кто // Украинская правда / Европейская правда. – 2013. – 28 дек. // http://www.pravda.com.ua/rus/news/2013/12/28/7008795/].

На тлі запевнень вищого керівництва країни в тому, що Україна – демократична держава, де понад усе свобода слова, – боротьба зі ЗМІ дуже нелогічна і навіть абсурдна. Але все ж вона триває, що дає вагомі підстави сумніватися в щирості численних обіцянок на Заході.

Оскільки ми живемо в інформаційну епоху, протистояння влади і ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі «влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству – «суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса – суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності та професіоналізму. На думку О.Філатової, результат складних процесів впливу глобальних інформаційних зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах світу – це глобалізована медіакультура [Филатова О. Социология массовой коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].

Українське суспільство як частина європейського регіону зокрема та світового глобального світу загалом, незалежно від того, чи адекватно усвідомлюють соціокультурні процеси його учасники, як показали події останніх місяців, є феноменом цієї самої глобальної медіакультури. Цю думку тільки підтверджує друга частина визначення О.В.Федорова, за яким «медіакультура» - також «система рівнів розвитку особистості людини, здатної сприймати, аналізувати, оцінювати медіатекст, займатися медіатворчістю, засвоювати нові знання у галузі медіа» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Чи може сучасний громадянин України, який готовий місяцями мирно протестувати як за європейські цінності і стандарти, яких його позбавили без його згоди керівники країни, так і проти корупції, відсутності справедливих судів, зміни зовнішньополітичного вектора і т. д., чи здатний він сприймати, аналізувати, оцінювати?.. Очевидно, що він нічим не гірший за сучасного німця, француза, британця і будь-якого іншого європейця. Він не тільки адекватно сприймає, аналізує, оцінює ситуацію, а й докладає чималих зусиль щодо її зміни, тобто поліпшенню мирними способами. Така поведінка не заслуговує покарання за допомогою спеціальних засобів, про які позитивно відгукуються окремі політики від діючої влади, мовляв, в США чи в Європі поліція не церемониться з протестуючими, забуваючи зробити уточнення: «не церемониться з агресивними протестуючими, які палять автомобілі, розбивають вітрини, вчиняють насильство...».

Сучасний українець, як це показав Майдан, всупереч буденним і традиційним науковим уявленням про медіакультуру як суб’єкт проектування на масову аудиторію (об’єкт), показав, що громадянське суспільство шляхом децентралізації соціокультурних впливів здатне дуже швидко трансформувати раніше сформовану медіакультуру, піддавши швидкій і радикальній переоцінці квазіцінності.

Громадянське суспільство формулює «порядок денний», оскільки воно є суб’єктом, а не об’єктом політичних процесів. Демонструючи свою європейську ідентичність і обґрунтовуючи власні вимоги про повернення до Європи, громадяни України тільки підтвердили важливість медіакультурного фактора як чинника і навіть феномена формування громадянського суспільства.

З одного боку, Homo Sovieticus у великій частині українського суспільства і в наших східних сусідів, з іншого, маніакальна непорушність можновладців на всьому пострадянському просторі, яким є що втрачати у разі не лише відставки, але й переходу на зрозумілі, європейські, демократичні та антикорупційну стандарти, сильно гальмують розвиток країни, ускладнюють історичну місію «євро-українців» і полегшують долю прихильників відродження слов’янського союзу з Росією. Проте приклад Майдану як прискорювача громадянського суспільства на пострадянському просторі доводить, що людина, вириваючись з «обіймів» медіатизації (за Славоєм Жижеком [Жижек Славой: «Киберпространство, или Невыносимая замкнутость бытия» / Перевод с английского Нины Цыркун // Искусство кино. – 1998. – №1, №2 // http://kinoart.ru/ru/archive/1998/01/n1-article25; http://kinoart.ru/ru/archive/1998/02/n2-article19]), володіє колосальними здібностями з трансформації медіакультури на свою користь. Цей феномен ще належить осмисленню.

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій, професор,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації,

Львівський національний університет імені Івана Франка

01-08.01.2014

СОЦІОКУЛЬТУРНІ СПЕКТРИ НОВИХ МЕДІА

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка

Журналістика (або ЗМІ) – насамперед складне суспільне явище, комплекс функцій і принципів, а не тільки посередник, віддзеркалювач, інструмент чи засіб. Вимоги до системи ЗМІ близькі до вимог системи ЗМК, описаних у колективній праці „Функціонування ЗМК як політичний процес” [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]: а) оптимізація елементної бази (технологічні, економічні, редакційні, аудиторні сегменти, які взаємодіють як між собою, так і навколишнім середовищем; б) функціональна здатність забезпечити інформаційні потреби суспільства; в) синхронізація складових політичної системи (держава, партії, громадські організації, суспільні протиріччя, співпраця, субординація і координація, стани консенсусу і протиріч, консонансу і дисонансу, балансу і дисбалансу, політична культура і традиції, ідеологія і релігія).

Журналістика спроможна формувати громадську думку. Образно кажучи, вона – ніби система кровообігу в політичному (суспільному) організмі, з’єднана і задіяна каналами комунікації (ЗМК). „Каталізаторами її діяльності стає залежність від середовища” існування [Чічановський, Шкляр, Стариш: 9-10]. Головна проблема – проблема відповідальності преси [Сиберт Ф., Шрамм У., Питресон Т. Четыре теории прессы. – М.: Вагриус, 1998: 15-16], адже відображаючи систему соціального контролю, регулюючи взаємини в суспільстві (конкретне – загальне, тобто «людина – суспільство»), журналістика зачіпає різноманітні аспекти життєдіяльності – соціокультурну, політичну гармонізацію.

„Медіатизація політики – політизація ЗМІ” – позиційна пара „політології журналістики” [Чічановський, Шкляр, Стариш], покликаної вивчати, аналізувати характер функціонування ЗМК як політичного процесу. Основна функція системи ЗМІ як підсистеми ЗМК у плюралістичному суспільстві – налагодження, підтримка взаємозв’язку між суспільством і владою, що складається з двох модельних пар: „преса – влада”, „преса – суспільство” і становить тріаду „суспільство – преса – влада” (усвідомлення важливості власної суспільної ролі, функціонально орієнтована на зрівноваження інтересів, важелів впливу, контролює дотримання правил і принципів). У тоталітарному чи авторитарному суспільстві послідовність елементів системи інша: „влада – преса – суспільство” (ілюзія центричності в умовах домінування пропагандистської функції).

Модель „преса – влада – суспільство” відповідає медіатизації політичної системи, коли ЗМІ контролюють усіх інших, втручаються в політичну сферу, намагаючись її контролювати. За таких умов має місце рольовий дисбаланс, що веде, по-перше, до тоталітаризму слова, по-друге, безвідповідальності слова, по-третє, загострення суспільних протиріч. Медіатизація може бути спровокована як відсутністю професійної культури, нехтуванням морально-етичних принципів, так і відповіддю на політизацію ЗМІ (комплекс несанкціонованих втручань політики в діяльність ЗМІ). В обох випадках медіатизація є ознакою захворюваності політичної системи і порушенням системи суспільних балансів. Майданна медіатизація, стимульована численними протестами в Україні наприкінці 2013 р.,  є результатом спершу зневаги до ідейної позиції студентства, а згодом і нехтування соціально-політичних протестів, що зародились унаслідок розправи.

Події масового характеру стимулюють медійний і культурний вибухи, розширюють спектр нових медіа (інтернет, соціальні мережі, пряма відеотрансляція, фото, коментарі, репліки тощо) і їхні можливості, незалежно від того, як це класифікує законодавець – як вид ЗМІ чи як електронне хуліганство. Штучне зведення ЗМК до меж ЗМІ в умовах «технічної медіакультури» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.] порушує процес синтезу та інтеграції попередніх знакових систем з естетикою кадру та призводить до спотворення реальності. У сфері науки також накопичуються і не розв’язуються проблеми класифікації та систематизації: за видами, типологією, географією, аудиторією, профілем, періодичністю, формами власності, спрямованості тощо. Багато вчених формально тлумачать нові медіа, посилаючись на закони, не помічаючи ні глобальної інтернетизації (електронні версії) традиційних ЗМІ, ні розвитку інтернету як альтернативного виду ЗМК [Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство. – Львів, 2008. – С. 57-58. http://ztmmi.ucoz.ru/_ld/0/33_monograf_a5_cd.pdf].

Даючи визначення медіакультури, Н.Б.Кирилова ніби оминає «гострі» кути. Вона слушно зауважує, що медіакультура – це особливий тип культури інформаційного суспільства, який є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно-історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості... [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Нові медіа активно функціонують і виконують свої функції, які дещо доповнюють традиційні журналістські, наприклад: освітня, мобілізаційна, адресно-орієнтована. Завдяки технічній доступності (комп’ютери, планшети, смартфони ) можливості цих медіа практично необмежені: гіпертекстуальність, соціальні мережі, прямі відеотрансляції, блоги, сайти та «живі» журнали, електронна пошта, скайп, мультимедійні бібліотеки, архіви, банки даних, реклама, інтернет-банкінг, інтернет-магазини, розваги тощо.

Написане у приватному блозі, на «Фейсбуці» чи у «Твіттері» миттю стає надбанням величезної аудиторії. Зручність і швидкість доставки повідомлень, високий ступінь дублювання, масовість, мобільність дозволяють кожному любителю реалізуватись як кореспондент і не позбавляють таких можливостей професійних журналістів, політологів, соціологів, філософів, істориків… У цьому контексті прискорюється трансформація мовних символів і знаків. Оперативність роботи інформаційних сайтів призводить до зменшення лексичного запасу, в коментарях нерідко опубліковані лайливі вислови, короткі тексти та неметафоричні вислови спрощують сприйняття. Водночас нові медіа практично необмежені у використанні фото та відео, тому активніше за традиційні ЗМІ використовують жанр фоторепортажу.

Поєднуючи у собі всі три види традиційних ЗМІ (пресу, радіо і телебачення), нові медіа творять сучасний культурний феномен на основі діалогічності між адресантом і адресатом з подальшою заміною ролей.

Січень 2014 р.

ВЛАДА ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, А НЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, - ФЛАГМАН МАСОВИХ ПРОТЕСТІВ І СТИМУЛ ВІДРОДЖЕННЯ СЕПАРАТИЗМУ

Мар’ян Житарюк

ВЛАДА ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, А НЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, - ФЛАГМАН МАСОВИХ ПРОТЕСТІВ І СТИМУЛ ВІДРОДЖЕННЯ СЕПАРАТИЗМУ

http://mgzhyt.blogspot.com/2013/12/blog-post_8.html

ОФІЦІЙНА ДИФАМАЦІЯ: ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ЗА НАРОСТАННЯМ

Офіційна дифамація: перезавантаження за наростанням

Старше і середнє покоління пам’ятає радянську комуністичну ідеологію і пропаганду, символічними і знаковими вираженнями якої з жовтенятського та піонерського віку були «дідусь Ленін» і «батько Сталін». Покоління українців, народжених в часи незалежності, як і багато їхніх батьків, здригнулось від новини, що й українець має «дбайливого батька» Януковича. Що це таке: обмовка, помилка, свідомий крок? Гадаю, свідомий крок, раніше публічно не популяризований, з метою вивчення реакції суспільства і, на його основі, перехід до більш рішучих дій, в т.ч. й брутальними силовими засобами «для наведення порядку», бо ж «батько» (треба розуміти –в майбутньому вождь) не може помилятись, а помиляються ті, хто його не чує і не слухається, і, відповідно, перешкоджають «піклуванню на благо суспільства», за що повинні відповісти як вороги народу. Чим вам не утопія «Закони» Платона, реалізована в гіпертрофованих і виключно цинічних та жорстоких формах більшовиками в СРСР та нацистами в гітлерівській Німеччині?

У тоталітарних та авторитарних режимах державні ідеологи і найвищі державні посадовці не помиляються. Правда завжди на їхньому боці. Принаймні, так вони трактують власні висловлювання та дії. Допомагають їм у цьому цензори та масова пропаганда, яка має місце скрізь, адже відсутній плюралізм думки, свобода слова, свобода зібрань і демонстрацій. У нашій країні, на щастя, до цього не дійшло, але дійти може. Уже 1 грудня керівництво МВС України заявило про «необ’єктивність» українських мас-медіа, причетних до спотворення інформації щодо подій у ніч на 30 листопада 2013 р. А як тоді бути зі «спотворенням» інформації іноземних ЗМІ, зокрема Рейтера, кореспондентові якого покалічено й скривавлено голову? Західні ЗМІ, вочевидь, ніщо, коли є новітня російська телепропаганда, яка свідомо й недозовано, як один зі спікерів партії регідонів М.Чечетов, бреше і не червоніє. А навіщо? Й так зрозуміло, що студенти у спальниках під час сну в наметах перенеслись в осередки «Беркуту», щоб покалічити бідолашних «тупими предметами».

Після відмови підписати угоду у Вільнюсі лідери Майдану закликали громадян до участі в Народному вічі. Розчарування і жаль через крах розбитих ілюзій погнало людей по домівках. На Майдані залишилась невеличка група прихильників євроінтеграції, переважно студентська молодь. Що для озброєного спецзагону розігнати сотню-іншу голоруких хлопців і дівчат? Інше питання – не просто розігнати, а жорстоко побити, покалічити, пролити кров, чого в новітній Україні, за висловом І.Богословської, ще не було!

Саме озвірілий «Беркут» повернув ситуацію так, що точку біфуркації ще не перейдено. Нові мітинги, майдани, страйки гарантовано. Можливо, й нові брутальні розправи над демонстрантами, що здатне підняти на ноги всю країну.

Але кому все це вигідно насамперед? Тим, кому тривалий час не вдається нібито домовитись із офіційним Києвом, а фактично – підпорядкувати його собі.

М’ясо-молочні й кондитерські війни, газо-нафтові протистояння, квотування продукції металургії та хімічної промисловості, конфліктні питання щодо демаркації кордону на суходолі й воді – незначний перелік понад десятилітньої антиукраїнської економічної та політичної війни, інформаційної пропаганди. Мета в ідеологів Кремля чітка: Україна повинна бути в орбіті всіх інтересів РФ нібито як економічна локальна чи регіональна форма протистояння і Сходу (Китай), і Заходу (ЄС та США, тобто НАТО).

Цивілізовані люди не моделюють протистояння. І РФ, і Україна економічно приречені без системних трансформацій своїх виробничих комплексів, без чого неможлива практично жодна тривала економічна інтеграція. Спроба уряду М.Азарова запевнити всіх нас у тому, що зупинка на євродистанції стимулюватиме відновлення добросусідських стосунків із РФ, геть непереконлива, адже РФ цього замало. РФ потрібна реанімація СРСР, потрібен людський ресурс, потрібно будь-яким чином «притримати» Україну. РФ вигідно, щоб в нас мала місце ескалація напруги, щоб мітинги переходили в бунт і погроми, щоб почалась громадянська війна, в ході якої можна було б задовольнити максимум сепаратистських амбіцій усіх учасників.

Вочевидь, аналітика перших осіб України або не здатна ці речі усвідомити (на першому місці політтехнологи!), або ж не бажає нічого змінювати. Таким чином, підвели ґаранта до межі, за якою може не бути пощади ні вдома, ні у світах, навіть у РФ. Лідери європейських держав засудили силу проти мирного населення, офіційна Москва поки що мовчить, а держдеп США невдовзі розпочне розгляд петицій щодо санкцій проти найвищих осіб України.

Тепер усі розуміють, що красиві слова й «аргументи» від перших осіб – дуже часто вдало прихована маніпуляція з метою обману.

Дифамація – це брехня. А як трактувати хоча б відомі месиджі Януковича, Азарова та інших владних чільників – допоможе табличка.

Сказано	Насправді
На шляху до асоціації з ЄС Україна виконає своє домашнє завдання	Досі не виконано
Янукович запевнив закордонних партнерів у тому, що питання Тимошенко буде вирішено	Тимошенко досі ув’язнена
Янукович у Відні запевняє свого австрійського колегу у незворотності європейського шляху	Практично водночас (у той же день і той же час) Азаров оголошує призупинити переговорний процес на шляху до асоціації
І Азаров, і урядовці, і Янукович, як батьки, повчають нас, українців, як маленьких і нерозумних дітей: «Нам потрібно спочатку відновити економічний спад через відновлення виробництва і збут продукції до Росії»	Жодного причинно-наслідкового зв’язку, як-от: модернізація виробництва, нові технології, поліпшення якості, зменшення енергетичного навантаження на одиницю продукції і збільшення привабливості, в т.ч. й цінової
У телеінтерв’ю Янукович запевнив суспільство у тому, що до мирних протестів не буде застосовано силу	До Києва звозять «тітушок», а в ніч на 30 листопада на Майдані Незалежності пролилася кров
Янукович ввечері 30 листопада висловив жаль з приводу подій на Майдані	МВС на чолі з Захарченком шукає провокаторів, які спричинили реакцію «Беркута». Адмінсуд Києва вночі забороняє масові заходи в Києві з 1 грудня по 7 січня, чим фактично розв’язує руки для подальших масакр співгромадян
Янукович далі як батько нації запевняє націю в незворотності демократичних цінностей і європейської інтеграції	У Харкові відбувається провладний мітинг на підтримку Митного Союзу, позиції уряду щодо відновлення торгових зв’язків з РФ…

Українське суспільство для себе з’ясувало, що повідомлення керівників держави часто-густо є лишень владною дифамацією, якій довіряти більше не можна.

Українське суспільство не готове вважати себе «дітьми батька» й обурене і такою поведінкою влади, і таким принизливим ставленням влади до нього.

Нещодавно у Ризі сталася трагедія. Під завалами супермакету загинули понад півсотні людей. Не чекаючи результатів розслідування і встановлення причин, латвійський уряд подав у відставку, хоч, зрозуміло, що не уряд споруджував цю будівлю-братську могилу.

В Україні оголошено національний страйк, сотні тисяч людей на мітингах другий тиждень поспіль, десятки мільйонів стурбовані вибухонебезпечною ситуацією, переймаються можливими наслідками, хвилюються, але ні Уряд, ні Верховна Рада, ні Президент не здатні на гідний вчинок. Хоча б як у Латвії. Чому? Бо в ЄС будь-який чиновник розуміє, що він – найманий менеджер своїми платниками податків, підзвітний їм і відповідальним перед ними, а в Україні, як у Білорусі, Казахстані та багато ще де в СНД, вважають, що найвищі посади ледь не пожиттєві, що на цих посадах – не наймані менеджери, а батьки нації, вожді народів.

Мар’ян Житарюк, доктор наук, професор

01.12.2013

КЛОНОФАКТИ ЯК РІЗНОВИД РЕАЛІЗАЦІЇ ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ПОЛІТИЧНИХ МЕСИДЖІВ УКРАЇНИ)

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка

Клонофакти як різновид реалізації віртуальної реальності (на прикладі політичних месиджів україни)

Автор статті аналізує віртуальну медіареальність, первинні та похідні факти, клонофакти як політичні месиджі, які, з допомогою засобів масової комунікації, перетворюють реальну дійсність у віртуальний перфоменс.

Ключові слова: засоби масової комунікації, журналіст, мас-медіа, віртуальна реальність, модель віртуалізації дійсності, факт, клонофакт, політичний месидж, реальна дійсність, віртуальний перфоменс.

«До чого ближче сучасна журналістика – до адекватного відтворення дійсності, чи створення віртуальних реальностей?», «Чи журналістика віртуалізує соціокультурну дійсність?» – такі питання все частіше стоять і перед журналістами, і вченими, і звичайними споживачами інформації. Російський правник і філософ М.В.Розін дає однозначну відповідь: сучасна журналістика створює швидше віртуальну реальність, аніж відображає дійсність [3]. І наводить аналогію-нагадування полеміки між М.Вебером та К.Марксом, під час якої М.Вебер хвалить К.Маркса за добру термінологію, але критикує за те, що з допомогою цієї термінології мала місце підміна реальності. Макс Вебер пропонував розглядати поняття переважно як ідеальні типи, тобто як схеми, які б допомагали орієнтуватись у просторі. М.Розін, за аналогією до М.Вебера, теж пропонує вивчати журналістику з погляду ідеальнотипової побудови, не вникаючи в те, що є насправді. Тобто йдеться про схему, яка певним чином допомагає орієнтуватись у часі та матеріалі, але не є ідеальною чи повноцінною: «нехтування справжності» – це втеча від дійсності.

Підхід зрозумілий і загалом правильний, проте ідеально типова побудова не враховує реальних і функціональних особливостей, конкретної специфіки. Вона нейтральна (це, здавалося б, «плюс»), але нейтральність – відсутність заряду, тобто відсутність скерованої, вивільненої енергії, не просто пасивність чи невиробленість-невизначеність, а бездієвість, статичність. Ідеальнотиповість – не критерій динамічності, оцінювання, соціалізації, історії, ґенези, прогнозування. Ідеальнотиповість поза конкретикою, в т.ч. й культурною і національною, тому не може бути повноцінним науковим критерієм, радше абстрактною формулою, на основі знання і розуміння якої можна щось формально оцінити, змоделювати чи спрогнозувати.

Віртуальна реальність – поняття порівняно нове. Це перенесення самостійно і усвідомлено, самостійно й неусвідомлено, несамостійно і неусвідомлено в паралельний (нереальний) світ, у світ мрій і фантазій, страхів і жахів. Творення вищого рівня абстрактності підсвідомо і машинно (віртуальні комп’ютерні ігри). Антонім до реальності – об’єктивно існуючої дійсності, явищ, подій, фактів. Іноді це фантастика. Різновид віртуальної комунікації – інтернет, який сьогодні найпотужніший продуцент віртуальної медіареальності.

Типова ситуація передбачає: дім, затишок, газету або журнал, радіо або телебачення, або інтернет... Розповідь у пресі про певні події, в т.ч. катастрофи, війни, політичні протистояння, економічні та соціальні проблеми, культурне життя тощо – продукт комуніканта, адресований комунікатові – це вже інша ситуація. Хоч ці ситуації формально різні – там мир і спокій, а там різні події та проблеми, тут, скажімо, Україна, а там, наприклад, Близький Схід, Афганістан, Ірак тощо – обидві ситуації перехрещуються.

Навіть розповідь про війну на фоні зруйнованих будинків, скалічених і мертвих, – ще не подія, а матеріалізована (реалізована) з допомогою системних методів журналістики комунікативна дія, яка може бути дуже різна: (не)вмотивована, персоніфікована (загальна), цілеспрямована (розпорошена), (не)збалансована, пропагандистська, маніпуляційна, (не)упереджена, (не)результативна, (не)успішна тощо.

Так само подією переважно не є брифінги, прес-конференції, звернення, заяви тощо. Але споживачеві інформації все це переважно подають як події, що передбачають витлумачення емпіричного матеріалу, здебільшого й оцінку. Ці псевдоподії – всього-на-всього інформаційні приводи, емпіричні матеріали чи окремі факти (і то не завжди – в контексті клонофактів), точніше – елементи трансформації реальної дійсності у віртуальний перфоменс із допомогою того ж віртуального перфоменсу (коли йдеться про клонофакти), зазвичай призводять до потужної і часто зовсім не прогнозованої каталізації національних і глобальних явищ.

Не менш важливий момент і в тому, з якого погляду трактувати факт, які оцінки застосовувати? Тут завжди відображені дві складові: об’єктивна і суб’єктивна. Точкою перетину стає відоме й невідоме.

Об’єктивна складова базується переважно на можливостях технічної фіксації: фотографування, зйомка, диктофонний запис... Хоч фото чи відеоматеріали і є відображенням певного емпіричного явища, однак і тут нема однозначності, адже можна технічно зафіксувати нетипову, неправдиву ситуацію.

Суб’єктивна складова залежить тільки від людини, від журналіста, редактора, медіавласника, спонсора, масового комунікатора (політичного лідера, представника законодавчої чи виконавчої влади), суспільної думки. Технічні фіксації практично завжди суб’єктивуються: немає можливості зафіксувати й показати різні ракурси, неперервну динаміку (не епізод, фразу), а що вже казати про цей арсенал у заангажованих руках, спрямованих на документування нетипового, абсурдного чи навіть нереального!

Візьмемо, наприклад, ситуацію із підготовкою держави Україна до підписання документів щодо асоціації з Європейським Союзом у Вільнюсі в листопаді 2013 р. Упродовж тривалого часу політичне керівництво України декларувало готовність у виконанні «домашніх завдань», бажання юридично оформити європейську інтеграцію. Натомість, попри численні запевнення у незворотності з європейського курсу, попри чинність статті 11 закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» («…забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі…») [1], про європейські суспільні настрої в Україні, політичне керівництво вирішило… «зробити паузу» «з метою відновлення добросусідських взаємин з Російською Федерацією» і через «відсутність достатньої фінансової допомоги з боку ЄС» та «неприйнятні вимоги МВФ»…

Будь-які аргументи втрачають сенс, адже Україна сама декларувала свою інтеграцію (див. Закон). Крім того, такі кроки не роблять в останній момент. Ідеться ж бо про цивілізаційний вибір багатомільйонної нації, а не про поведінку куртизанки. Тут предмет аналізу й численних оцінок для політологів, націологів, істориків, філософів, публіцистів.

Нас уся ця ситуація зачепила ще і в такому ракурсі. Що є правдою, а що брехнею? Що було щиро, а що лукаво? Прагнення інтегруватись з ЄС, чи торг між ЄС та РФ щодо кредитних ресурсів? Заява М.Азарова в Києві про «паузу» (22.11.2013) чи заява В.Януковича у Відні про «євромайбутнє» (теж 22.11.2013)? Візити до українських чиновників різних рангів до Брюсселя, чи такі ж візити до Москви, Сочі, Петербурга? Яка межа правди загалом, правди для журналістів, правди для суспільства і правди для міжнародних партнерів? Хто насправді є партнером? Що є фактом, а що – фактом-клоном, фактоподібною половою, клонофактом для того, щоб спершу дезінформувати, а потім маніпулювати комунікатом?

Ці та інші питання дуже непрості, а проте без відповіді на них з боку політичних лідерів відновлення довіри цілком виключене – чи то в середовищі українського суспільства, чи то в Європейському Союзі, чи то в Російській Федерації.

Але як бути журналістам, так би мовити професіональним комунікаторам, у ситуації, коли вони вважають, що володіють достовірною інформацією, первинними фактами, а насправді часто мають справи з інформаційними «приманками» для відвернення уваги і, фактично, у використанні їх як допоміжних засобів в реалізації політтехнологічних та маніпулятивних стратегій? Як бути масовій аудиторії в Україні та за кордоном, яка значною мірою втратила довіру не тільки до політичних чи владних спікерів, а й до представників мас-медіа? Як зламати усталені правила політико-медійного чи медіа-політичного перфоменсу?

Гадаю, на ці питання відповіді будуть знайдені не одразу – і через складність, і через спротив.

*       *       *

…Автор-журналіст найчастіше виконує роль спічрайтера, тому трактує та оцінює емпірику (не завжди об’єктивна складова насправді об’єктивна, бо можна продемонструвати найвигіднішу або найстрашнішу частину) залежно від того, як він зрозумів ситуацію загалом, що зрозумів з того, що побачив? Навіть якщо автор не заангажований, намагається бути порядним, споживач інформації все одно змушений аналізувати свідомість журналіста: його розуміння подій, систему цінностей тощо. Адже ізраїльський журналіст по-іншому трактуватиме факти, ніж ліванський, російський – інакше, ніж грузинський.

З погляду теорії інформації, тут нічого надзвичайного. Інформаційні взаємодії будуються з допомогою інформаційних кодів та даних, тобто функціональних значень інформаційних кодів для дій апарату їхньої інтерпретації, абстрагованих природою симетричних взаємодій, що є основою переносу цих кодів [5].

Треба мати на увазі, що кожна реальна подія (у відображенні засобами масової інформації в тому числі) має не тільки свій код чи знак, а й історію та ґенезис (нам ближча модель Ю.Лотмана [2], аніж Р.Якобсона [4]). Цей процес можна показати з допомогою первинної моделі віртуалізації дійсності, яку ще можна назвати і моделлю побудови ірреальності, інакшості, паралельних дійсностей тощо:

Факт ÞЖурналіст ÞТекст Þ Читач

 

Факт – це реальна ситуація, журналіст – це автор, об’єкт-надавач інформації, адресант (комунікант), відправник, текст – це готовий мас-медійний продукт, різновид авторської (редакторської, організаційної) інтерпретації, читач – це споживач інформації, об’єкт-приймач, адресат (комунікат), одержувач, вторинний інтерпретатор.

Журналістика цікава й унікальна тим, що поняття автора і читача доволі часто редукуються, себто змінюються і мають умовний характер: автор статті А читає статтю Б (наприклад, конкурентів), сьогодні він читач, а завтра – знову автор… Тобто журналістика ускладнила теорію інформації і соціальну інформацію тим, що запровадила взаємозамінні коди, певним чином універсальні, інтерпретації даних (об’єкт-надавач може бути і об’єктом-приймачем).

З моделі очевидно, що читач (слухач, глядач), тобто адресат, знайомиться з дійсністю, засвоюючи факт, видозмінений принаймні двічі, тобто не факт-1, не факт-2 і навіть не факт-3, хоч формально це не факт-3, а факт-4, бо адресат – теж інтерпретатор, самоінтерпретатор, який по-своєму розуміє, сприймає, аналізує, трансформує факт-3. Тому не виключено, що факт-4 матиме продовження у вигляді факту-5,6... (за домашніми розмовами, переказами знайомим тощо).

Як підсумок, первинна модель віртуалізації і породжує, і проектується у вторинну модель віртуалізації, тобто попередня схема може мати такий принциповий вигляд:

Факт-1  –  Факт-2  –  Факт-3  –  Факт-4

Факт-1 – це реальне явище, ситуація.

Факт-2 – те, що журналіст побачив, почув, зрозумів, вважав за потрібне використати або відкинути з приводу реальної ситуації.

Факт-3 – те, що журналіст написав-передав, використовуючи власне розуміння емпіричного матеріалу та структурно-композиційні і мовностилістичні особливості.

Факт-4 – по-перше, те, що дійшло до читача (у кращому разі, якщо не попрацював редактор, власник), і, по-друге, те, що зрозумів читач.

Чи доречно говорити про ідентичність факту-1 і факту-4? Очевидно, що ні. Бо факт-1 – це реальна дійсність, а факт-4 – трансформована (прикрашена, спотворена...) дійсність, яка має спільні риси, з якою можна проводити певні аналогії, але по-різному прочитувати.

Цікава особливість – масовість, досягнута з допомогою тиражування, породжує новий, ірреальний (віртуальний) світ сприйняття. Ситуація „Факт-1 = Факт-4” системна і систематична, вона заперечує „неправильне” індивідуальне прочитання, оскільки виходить за межі одиничного, тобто формує іншу дійсність, що опирається на „Факт-4”.

Складне філософсько-психологічне явище передачі й витлумачення події та її „прочитання»(усвідомлення) пов’язане з низкою суміжних наук – психологією творчості, психологією філософії, психологією і філософією сприйняття та відтворення, теорією психології, ґносеологією, теорією інформації тощо. Поглиблення цього явища з позицій названих наук виходить за межі нашої компетенції, але, опираючись на згадані конфігуратори, дозволяє проекспериментувати з позиції дослідження журналістики.

Візьмемо типову, неконфліктну, ситуацію з життя медіапрацівників. Уявімо собі кількох журналістів, які працюють на виставці нових моделей автомобілів.

Одного зацікавлять „малолітражки”, іншого – лімузини, один зверне увагу на економічність, інший – на потужність двигунів, одному сподобаються дешевші машини, іншому – престижні та ексклюзивні, одному – світлі, іншому темні, одному корейські – іншому німецькі, один записує ціни, інший – їх іґнорує, один цікавиться технічними параметрами та особливостями, інший вважає, що це зайве...

Факт-1 – виставка, де представлені нові машини.

Факт-2 – інтереси, розуміння важливості і цікавості не збігаються, спостерігаємо різну поведінку і різні дії, що базуються на освітніх засадах і випливають з певної мотивації.

Факт-3 – це різні журналістські тексти. Якщо приховати інформацію про назву заходу, місце і час проведення, а тексти цих журналістів подати з певним інтервалом у часі, то у нас складеться враження, що йдеться про різні факти.

Факт-4 – це те, як читач зрозумів факт-3. Навіть якщо є фотографії, це також не завжди наближує до факту-1, оскільки йдеться про окремі (не всі!) фотографії.

Намагаючись зобразити старанну роботу журналіста, без замовлень і проплат, який, наприклад, якнайкраще характеризує «Тойоту» і зовсім не згадує «Шкоду», важко бути впевненим, що не помилились. Часом сумління – лише замаскована професіональним інструментарієм старанність. Припустимо, що наміри журналіста щирі, спеціальних замовлень він не виконує, з фаховістю – усе гаразд. Проте й за цих обставин газетяреві чи радійникові (телевізійникові трохи легше, хоч і тут часу забракне) неможливо передати факт-1. Неможливо, бо є об’єктивні речі, які не допомагають, а перешкоджають. Навіть як результат кропіткої, сумлінної і чесної журналістської діяльності факт-4 однаково не буде відображенням реальності, а буде лише енною проекцією реальності. Ефект розгляду очей надворі опівночі. Проекція реальності – вже не є реальністю. Дуже часто – це віртуальна реальність.

Якщо повернутись до згаданої ситуації щодо євроінтеграційних потенцій і псевдопотуг офіційного Києва, то заява М.Азарова в Києві – факт-1. Заява В.Януковича у Відні – теж факт-1. Ці факти протилежні за змістом і тональністю, але, оскільки стосуються тих самих перспектив, оскільки створені одним центром, є фактами-клонами. Таким чином, факт-1 не дорівнює факту-1. А все похідне – вже вища математика, яка доводить: клонофакти як поширені і доставлені масовій аудиторії політичні месиджі не тільки допомагають створювати віртуальну реальність і спотворювати реальну дійсність, а й мають високий перформативний (змін реальної дійсності) потенціал, найвиразнішими ілюстраціями якого в контексті описаних листопадових подій є різні майдани – євроінтеграційні та антиєвропейські (Європейська і Софійська площі у Києві).

Література:

1.            Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 40. – С.527 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17.

2.            Лотман Ю. Культура как коллективный интеллект и проблемы искусственного разума. – М., 1977.

3.            Розин М.В. Журналистика: создание виртуальных реальностей: Доклад на ОДИ «Судебная реформа и правовая журналистика», 17-19.05.1995 г. // Электронная библиотека Центра экстремальной журналистики // http://www.library.cjes.ru/online/?b_id=553. – Власний архів автора.

4.            Якобсон Р.Лингвистика и поэтика // Структурализм: „за” и „против”. – М., 1975.

5.            Янковский С. Концепции общей теории информации // www.n-t.ru/tp/ng/oti03.htm.

Подано до редакції: 26.11.2013