12 грудня 2005,
З архіву Інституту масової інформації.
ПЕРЕДРУК
Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:
Мар'ян Житарюк, Львів
Нотатки
з приводу девальвації професійних журналістських принципів
Що
таке журналістика, чим повинна займатись, хто такі журналісти? Актуальні,
складні запитання, доволі часто свідомо ігноровані тими, хто мав би прагнути до
еталону, а також контекстуальне підґрунтя для лайки чи критики з боку багатьох
нежурналістів – політиків, чиновників, впливових і багатих людей.
Звісно,
теорія журналістики (і не тільки українська, відомий як східний, так і західний
досвід) загалом дає відповіді на ці концептуальні запитання. Але ж не всі, хто
працює в журналістиці, вивчали журналістику, ті, що вивчали, не завжди вивчали,
як слід (“Ми всі навчалися потроху – чого-небудь і як-небудь”). Підготовка
радянського взірця не є аргументом ні “за”, ні “проти”, оскільки професіонали
повинні постійно над собою працювати, вдосконалюватись.
Доводиться
констатувати прикру річ: медіапродуктивний простір України після Помаранчевої
революції розгублений, розбалансований, нецілісний. Він мовби нагадує човен без
компаса в розбурханому морі, без системи координат. Зате – дуже галасливий,
самозакоханий, одурманений, іноді – просто нестерпний і озлоблений до інших. Та
найголовніше – готовий залучити “всі ресурси для заробку на виборах”.
Ці
максимально толерантні, але болючі рефлексії – результат не ненависті до
українського медіапродукту (найбільше впадають в око електронні ЗМК), а розпач
з приводу вкотре невикористаних унікальних можливостей. Таке враження, ніби
свобода слова, як і наша незалежність, стала величезною несподіванкою для всіх.
Ведучі популярних телеканалів, ніби з ланців зірвані, готові накидатись не
просто на своїх гостей (“Тоніс”, “5 канал”, “ICTV” та ін.), часом недолуго
підібраних, а й на глядацьку аудиторію, для якої власне працюють. Забувають, що
їхніми глядачами є люди з різними вподобаннями, симпатіями, поглядами,
дозволяють собі надоціночні висловлювання на кшталт: “Я просто ненавиджу Юлю
Тимошенко” (Р.Скрипін)...
Візьмемо,
наприклад, перші “прямі телеефіри” на УТ за участю М.Мельчиненка. І на “5
каналі”, і в ток-шоу Г.Безуглик “Я так думаю” не було бажання вести професійний
діалог з надважливим свідком (незалежно від особистого ставлення до нього).
Коли говорити про журналістику, а не про піартехнології, коли брати до уваги
повагу до глядача, а не просто про задоволення власних і мало кому зрозумілих
амбіцій, то ці ефіри були далекі від спроб з’ясувати істину.
Якщо
журналіст спілкується з поп-зіркою, його має цікавити те, що найбільше цікавить
прихильників цієї поп-зірки, наприклад, новий альбом, співпраця, несподіванки,
сюрпризи, концертні тури, особисті стосунки з іншими співаками і близькими
людьми (якщо є згода про це говорити), ставлення до нових явищ, як мистецьких,
так і суспільних. Не прийнято уточнювати, чому ця зірка носить стрингер, а не
танго чи навпаки. Це – і її особиста справа (тобто коли хоче про це говорити,
то можна, якщо видання, наприклад, бульварне), і неважливе з точки зору
професійної кар’єри співака(чки).
У
випадку з М.Мельниченком, кожну мить перебування якого в Україні треба цінувати
(немає гарантії ефективності його охорони, немає гарантії його тривалого
перебування в Україні), оскільки йдеться про перспективу майбутніх резонансних
судових процесів, просто маємо примітивне шоу. Речники українських телеканалів
мали б знати (а коли знають, то відмовлятись від ролі навіть не телекілерів, ні
– це занадто, а звичайних посміховиськ), що принципове, а що – доважок.
Пересічний глядач, якого стабільно недооцінюють, чим і принижують, знає, що,
по-перше, є Микола Мельниченко, якого ні стара, ні нова українська влада не
бажала бачити в Україні, по-друге, оригінали плівок Генпрокуратура не бачила,
бо не бажала і невідомо, чи бажає їх бачити, по-третє, М.Мельниченка підставили
ті, на кого є компромат. Натомість українському глядачеві намагаються нав’язати
наступні тези: а) Мельниченко діяв не сам, а за чиїмось дорученням або у змові
(де докази? І чи принципово це, коли злочини обвинувачених можуть бути
доведені?), б) Мельниченко обманює, бо не можна було здійснити записи під
диваном з допомогою диктофона, чому Мельниченкові не зізнатись, як саме він
записував Кучму і Березовського? (майже всім, крім ведучого, зрозуміло, що
розкриття цих нюансів на цьому етапі, коли матеріали оригіналів плівок не
розслідуються, може стати вироком для людей (якщо такі були), які справді
допомагали Мельниченкові); в) Мельниченко відповідальний за смерть Г.Гонгадзе,
бо не повідомив його про вбивство, що готується (знову ж таки, де докази про
неповідомлення?); г) Мельниченко відпрацьовує гроші чужих, наприклад,
російських спецслужб (навіть якщо так, то на прямі запитання, чи це так,
Мельниченко не дасть прямої і правдивої відповіді, а якщо це звинувачення –
наклеп, черговий фантом і маніпулятивний трюк з метою підірвати авторитет
Мельниченка? У нього, зрештою, є вихід – подавати до суду); д) Мельниченко
повернувся в Україну, щоб знищити Голову Верховної Ради України В.Литвина
(“знищити” і докласти зусиль до притягнення до відповідальності – не одне й те
ж)...
Отже,
глядач не мав можливості отримати інформацію, яка його цікавила. Глядач отримав
чергову порцію “з’їдання” екс-героя екс-скандалу, акцент на неперспективність і
несерйозність як самого Мельниченка, так і його плівок. Що говорити і про інші
канали інформації, коли телеканал, заколисаний власними успіхами, перемогами та
нагородами, втратив пильність, принциповість, правдивість (не тільки у цьому
випадку), для якого норма – ігнорувати найважливіше глядацьке право – право на
власну думку, право зробити висновки з почутого-побаченого самостійно, без
сторонньої допомоги?
Ще гірше виглядала ситуація на “1+1”
в ток-шоу “Я так думаю”. Тут Мельниченко – звичайний товар, непоганий бренд для
підняття рейтингу і залучення нової реклами. Підбір учасників шоу, формат шоу
(і не тільки в цьому випадку), як правило, дуже далекі від намагання з’ясувати
істину. Куди важливіше – аби учасники могли сказати “що вони думають”. Як
правило, “вони думають” так, що герої йдуть із програми більше розлюченими, ніж
до програми, а винуватці, як-от М.Мельниченко, взагалі безправні, спотворені,
наче на електричному стільці. Можливо, шоу і задумане, щоб досягати саме такої
мети, можливо, воно досконале з точки зору технічного і дизайнерського
оформлення, як і рейтингів (політцирк завжди популярний і для багатьох
потішний), але воно не має ніякого стосунку до журналістики. Іншими словами,
нині телебачення не може обходитись (виживати) без ток-шоу та інших програм,
які збирають рекламу, але телебачення не має права спекулювати, перетворювати
на нице і смішне те, що багатьом болить, що справді серйозне. Інакше це вже не
шоу, а якась шоуманія.
Національне радіо, ТРК “Ера”, інші електронні і друковані ЗМК працюють із
порушенням професійних вимог. Наприклад: “Голова Верховної Ради України
Володимир Литвин здійснив робочу поїздку на Кіровоградщину...” Чим цей текст
відрізняється від аналогічних текстів попереднього десятиліття? Яка компетенція
Голови ВР у Кіровоградщині, Хмельниччині, Херсонщині і т.д.? Невже передбачено
виїзне засідання Верховної Ради? Невже українські журналісти не розуміють
цього, може, вони не знають, що саме така редакція комусь вигідна? Чинять так з
власної волі, чи з примусу? Інформацію про поїздку В.Литвина слід було б
відредагувати на кшталт: “Володимир Литвин, лідер Народної партії України та
однойменного блоку, здійснив передвиборчу поїздку до (на)...” Оскільки ЗМК і
далі ігнорують право на правдиву і коректну інформацію, маємо масове подання
рекламних текстів під маркою інформації, резонно говорити про адміністративний
ресурс. Довести те, що адміністрування ЗМК (якщо не перетворення в
пропагандистські чи маніпуляційні інструменти) сумісне зі свободою слова, як на
мене, неможливо.
Українське суспільство зіткнулося з дуже серйозною проблемою – свободою
безвідповідальності. Можливо, це закономірний (перехідний) етап після державної
цензури, після “темників”. Але чи не обманюємо ми самі себе, включно з нашим
Президентом В.Ющенком, який уже вважає, що в Україні свобода слова, в тому, що
дуже скоро, наприклад, після парламентських виборів 2006-го, у нас таки буде
свобода слова? Є об’єктивні речі, які дозволяють засумніватись у таких
перспективах. Одна з них, мов лакмусовий папірець, - невдача із створенням
суспільного (громадського) мовлення (про це я писав окремо), інша, на яку
чомусь мало звертають увагу, - “державна журналістика”. Попри те, що в багатьох
європейських країнах поняття державний службовець і журналіст несумісні, в
українських реаліях понад половина працівників ЗМК прирівняні за статусом до держслужбовців.
Це означає, що про свободу слова і відповідальність як абсолютні цінності і
принципи роботи журналіста говорити передчасно, бо люди, які виявляють
принциповість (районні, міські, обласні видання і телерадіостанції) потрапляють
в немилість до місцевих чиновників (незалежно від партприналежності останніх) і
залишаються без роботи або – без паперу, без субсидій на видання тощо сьогодні,
і без пенсії держслужбовця – завтра. Працівники цих ЗМК лояльні (до керівників,
до системи) і журналісти незалежні – люди вищого і нижчого гатунків?
У зв’язку з цим – риторичні запитання: чому трактування професії “журналіст”
незмінне з часів Л.Кучми? чи може бути свобода слова (чи її справді прагне
влада?) тільки в столиці, без змін або з мінімальними змінами в регіонах? чи
свобода слова – це тільки необмежене право говорити кому-небудь що-небудь
коли-небудь, чи це насамперед право говорити компетентно, відповідально,
правдиво, відповідно до етичних норм?
Насамкінець дуже коротко, без академічних премудростей, спробую відповісти на
запитання, поставлені на початку. Журналістика – це творча і вільна професія,
яка захищає інтереси громадян і суспільства (не медіавласників, не гілок влади
або чиновників), себто професійно, об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує,
аналізує, коментує та прогнозує все, що відбувається або може відбутися.
Журналістика – це не піар, не прес-секретарство, не маніпулювання і не
політична пропаганда. Журналіст – представник вільної творчої професії, не
держчиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не політичний пропагандист.
Багатьом із нас, журналістів, є сенс переосмислити себе, своє покликання і
призначення.
Мар’ян Житарюк, кандидат філологічних наук, докторант Інституту журналістики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, для Інституту
масової інформації
P.S. Автор позапартійний, ніколи в ніякій партії не був, особистої неприязні до
людей, згаданих у матеріалі, не має. Тут йдеться про принципові речі і про
звичайну ілюстрацію.
Мар’ян Житарюк,
к.філол.н., доцент кафедри зарубіжної
преси та інформації
Львівського національного університету
імені Івана Франка
