Міжнародна тематика в українських ЗМІ

29-30 вересня 2006 р.

 З архіву Інституту масової інформації. ПЕРЕДРУК

Мар'ян Житарюк, Львів

Матеріали до навчального семінару „Міжнародна журналістика” (Київ, ІМІ)

ЗМІ країн Європи та США у своєму практичному функціонуванні належать до двох яскраво виражених напрямів: до так званого європейсько-континентального і „острівного” (Великобританія, США).

Європейсько-континентальний напрям:

-          традиції персонального журналізму, переважає думка автора

-          турбота про ефективність журналістського впливу на аудиторію

-          розробка теорії жанрів

-          розвиток методичних прийомів діалогу та полеміки

-          журналістика – частина загальнолітературного процесу, де місце художнього вимислу займають реальні події та явища

 „Острівний” напрям:

-          культ „факту”, відстороненість повідомлення

-          домінування оперативності

-          принцип „перевернутої піраміди”

-          анонімність авторів як норма чи традиція

-          журналістика – один із каналів комунікації для поширення важливої для комунікатора інформації

5 норм діяльності вільної та відповідальної преси, вироблені однойменною комісією на чолі з президентом Чикагського університету Робертом М.Хатчінсом (на пропозицію Генрі Люїса, власника журналу „Тайм” у 1942 р. Доповідь опубліковано 1947 р.):

- забезпечувати „правдивий і всебічний звіт про події дня в контексті, який вказував би на їхню вагомість”

- бути „форумом для обміну коментарями та критикою”

- подавати „представницький малюнок груп, що представляють суспільство”

- подавати і розтлумачувати „завдання та цінності суспільства”;

- забезпечувати „повний доступ до інформації дня”.

Комісія, між іншим, відзначила, що журналістика – не самостійна професія, оскільки кожна грамотна людина може писати в газету.

На основі висновків комісії і спираючись на кодекси етики журналістів та практику преси, У.Е.Хокінг сформулював теорію соціальної відповідальності, висунувши на перший план професійну етику.

Висновки комісії стали основою для детального аналізу функціонування преси у сучасному світі. Відомі американські теоретики і дослідники преси, професори Ілінойського університету Фред Сіберт і Теодор Петерсон, а також професор Стенфордського університету Вілбур Шрам підготували й видали книжку „Чотири теорії преси”, яку багато років вивчали як класичну працю. Нагадаю: йдеться про авторитарну концепцію, лібертарійську (теорія вільної преси), теорію соціальної відповідальності і радянську комуністичну.

Звісно, усі підходи до аналізу функціонування преси не можна зводити лише до цих чотирьох концепцій чи теорій. За кордоном існує чимало теорій і концепцій взаємодії преси, політичних інститутів і процесів, які можна узагальнено подати наступним чином:

-          управлінська (маніпулятивна) функція преси (Волтер Ліпман, Г.Шіллер, Г.Гляйсберг, Т.Соренсен). Тут доречно вести мову про теорію магічної кулі (через поширення кіно і проникнення „в очі та вуха”), про схожу теорію ін’єкцій, про теорію моделювання, про теорію адаптації до нового, про теорію акумуляції і теорію дифузії;

-          комунікативна функція преси (Е.Мейо);

-          концепція „четвертої влади” (У.Ростоу, Д.Белл, Багерман вважають, що суспільство через пресу впливає на всі гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову). Ж.Мерме пропопує концепцію „демократури”, тобто преса вважається феноменом, що використовує демократичні процеси з метою встановлення власної диктатури. Близька до останньої і концепція „медіакратії” Ф.-А.де Вірьє, адже вона контролює інформаційні процеси;

-          марксистська концепція (у класовому суспільстві преса – це зброя класової боротьби, колективний пропагандист, агітатор і організатор);

-          концепції, що розглядають журналістику як самостійне явище в соціальних і політичних процесах, великий акцент на конкретно-соціологічні дослідження (П.Лазарсфельд, П.Годе); У.Фрам, Дж.Мерілл, Дж.Танстелл узагальнюють так званий „журналістський підхід” до аналізу суспільних явищ.

У рафінованій формі ці напрямки мають місце доволі рідко, адже взаємозбагачуються і доповнюються залежно від позиції автора або конкретно-історичних умов. Якщо ж говорити про сучасні теорії демократії (популістська, масова, поліархічна тощо), то вони є різновидами плюралістичної теорії.

Розвиток теорії інформації і подальше удосконалення її методів дозволяють сформулювати теоретико-інформаційний підхід, який дозволив отримати нові знання про суспільство, виявити специфіку інформації, конролю та зворотнього зв’язку в суспільних системах. Відома теза Волтера Ліпмана про те, що люди по-різному реагують на одне і те ж повідомлення, об’єднала соціопсихологів у бажанні звернути особливу увагу на пошуки шляхів використання цього явища у практиці масових комунікацій. Так народжується на світ теорія індивідуальних розбіжностей М.Дефлера, яка ставила за мету підняти ефективність впливу на аудиторію. Тут найкраще спрацював інший американець, соціопсихолог Гарольд Лассуел, один із зачинателів сучасної теорії масової комунікації. Лассуел трактує інформаційні потоки з погляду моделі абсолютно всіх соціальних процесів, тобто доволі складну сукупність усіх суспільних відносин спрощує до системи масово-інформаційних потоків.

Відомі й інші результати досліджень окремих проблем ЗМІ:

-          концепція дерегуляції преси (Дж.Танстелл)

-          теорія самовідтворення

-          концепція швейцара („привратника”)

-          теорія згортання матеріалів преси

-          теорія стереотипних капсул.

Одна з найбільших небезпек для демократії – маніпулювання громадською думкою, свідомістю і поведінкою людей. Найчастіше інструментарієм є стереотипи (стійкі, спрощені образи й уяви) і маскування дійсності.

Як підсумок, маємо медіалогію – найновіший напрям наукових досліджень масової комунікації, породжений сукупність підходів у вивченні журналістики за кордоном.

Але повернемось до практики. Американський досвід регулювання преси показав, що будь-які форми втручання влади у діяльність ЗМІ шкідливі для свободи інформації. Соціальна відповідальність журналістики – це галузь саморегулювання, але не державного регулювання.

У Європи досвід різноманітніший, адже форм власності тут більше. В багатьох країнах дуже сильні позиції держави у ЗМІ (наприклад, Білорусь, Росія).

Досвід скандинавських країн доводить, що „острівна” і „континентальна” моделі можуть поєднуватись. Перевагу тут надають новині, фактові, хоч принцип перевернутої піраміди використовують далеко не завжди, анонімність авторів майже відсутня. Більш того, шведські газети друкують матеріали не тільки з підписом автора, а й з електронною адресою, телефоном, часом – фото.

Що стосується українських ЗМІ, то тут ситуація далеко не проста. Як і в інших країнах на пострадянському просторі, відбуваються структурні зміни – якість ЗМІ, форми й методи інформаційних потоків. Синтезуються різні підходи до журналістики. Як наслідок – часто здійснюються спроби впровадження західних стандартів у національну журналістику. Це стосується і роздержавлення ЗМІ, і якісного наповнення публікацій та передач. Але часом ситуація абсурдна, бо здорові зерна опиняються серед граніту, а полова – на благодатному, спраглому ґрунті.

Здавалося б, навіщо згадувати існуючі теорії, та ще й чужі. Однаково майже ніхто з медіавласників чи навіть редакторів не дотримується жодних концепцій. Наша позиція така: знати – не означає мавпувати чи клонувати. Знати – тобто звертати увагу на те, що вже кимось пережите, і дещо прогнозувати. Знати – це вибирати з-поміж старого і нового, поганого і кращого, між ефективним і екстенсивним. Знати – це не наступати вкотре на старі граблі, які багатьом уже дали по чолі. Знати – це не здійснювати неефективних спроб створення нового велосипеда. Зрештою, будь-яка теорія - це не панацея, а лише добре узагальнений попередній досвід, систематизований та уніфікований, концептуально осмислений.

Що ж відбувається в цьому сенсі з українськими ЗМІ?

По-перше, радикально змінюється силове поле преси: ЗМІ трансформуються у ЗМК, тобто інформування заміщується комунікуванням. З одного боку, це добре (посилюється діалог і баланс), з іншого ж – це погано (інформація стає вторинною, первинна комунікація, яка не виключає пропагандистських та маніпуляційних завдань. Досить згадати вибори як засіб збагачення ЗМК).

По-друге, редукуються морально-етичні цінності працівників мас-медіа і суспільства, на яке ЗМІ/ЗМК впливають.

По-третє, падає професійний рівень багатьох ЗМІ/ЗМК, адже нерідко в медіабізнес приходять ті власники, які не відрізняють газету/журнал від нижньої білизни. Тобто преса перестає виконувати функції культурологічного товару, стає ширвжитком одноразового використання.

По-четверте, для ширвжиткових товарів не потрібно інтелектуалів-журналістів, достатньо менеджерів, рекламістів, упакувальників... Тому відбуваються скорочення творчих працівників.

По-п’яте, попри структуризацію преси за типологічними ознаками (державна, партійна, громадська, приватна, національна, регіональна, загальнополітична і спеціалізована), всупереч історичному та онтологічному ракурсам, редуковано ієрархію базових мотивацій діяльності ЗМІ: бізнес-комерційна і політична мотивації переважають інформаційну та професійну.

По-шосте, маємо тенденцію самоклонування ЗМІ/ЗМК, тобто уподібнення. Наприклад, берете три регіональні газети. Дивитесь місцеві новини – інформація одна і та ж – від міліції, пожежників, лікарів. Тільки різні заголовки і інші підписи. Те саме стосується міжнародного життя.

Звичайно, перелік можна продовжити.

Чому так відбувається?

Звернемось до закордонного досвіду.

Наприклад, Швеція. Середньостатистична регіональна (міжрайонна) газета накладом 50 тис.примірників. Штат творчих працівників понад 100 осіб. Журналісти цих видань використовують не лише традиційний досвід власних кореспондентів на місцях, а й літають у відрядження навіть на інші континенти. Тобто тут ідеться не лише про використання „острівної” моделі з домінуванням факту, а й про переважання власних, оригінальних матеріалів, а не списаних з інтернету, йдеться про власну концепцію, обличчя видання.

Франція. „Фігаро”, „Монд”, „Круа”, „Ліберасьон”... У кожному з цих видань є не тільки міжнародний відділ, а й власні кореспонденти за кордоном (20-30 бюро).

Німецька „Вельт”, крім центральноредакційного бюро, має можливість утримувати 22 власних кореспонденти.

Міжнародний блок швейцарської „Ноє Цюріхер цайтунг” наповнюють аж 46 власкорів за кордоном, на різних континентах. Ця тенденція є традиційною, загальноприйнятою у світі.

Візьмемо українське регіональне видання, наприклад, „Високий Замок” або „Експрес”. Усього творчих працівників, з власкорами по Україні, до 30 осіб. А тиражі тут значно більші, ніж у Швеції.

Не всі центральні українські газети можуть похвалитись бодай кількома власкорами. Та й то – з натяжкою. Бо фактично закордонні бюро ніхто не утримує, радше є співпраця за угодами, по-панібратськи, з тими, хто емігрував з України (Ізраїль, США, Німеччина), або навчається.

Не надто краща ситуація і в інформагентсвах. Лише в останні роки відкрито перші журналістські бюро за кордоном. Їх обмаль, переважно інформація все ще доходить до нас з допомогою російських або західних інформагентсв, тобто ця інформація щонайменше не адаптована до українського споживача, переважно чужа, без певної мотивації, у гіршому разі – антиукраїнська, особливо з північно-східних теренів.

Бідність чи безглуздість наших медіамагнатів? І перше, і друге. У друкованих ЗМК – все-таки бідність, в електронних медіа – безглуздість. Економія копійок при втраті мільйонів. Марнотратство і з державного боку, надто ж, коли говорити про інформагентства. Економимо нехай по 1 млн. доларів на 1 державу на рік (нормально мати бодай 30-40 корпунктів), тобто до 40-50 млн.доларів, а натомість втрачаємо трибуни і майданчики для реклами України у світі (не таємниця, що ті, хто працює за кордоном, співпрацює з місцевими ЗМІ, політиками, бізнесменами тощо), не бажаємо контактувати і, головне, навіть знати те, що про нас думають. Натомість на спростування чужої „дези”, на пропагування себе через посередників витрачаємо більше. І не набуваємо ні контаків. Ні друзів. Головне – час, його нічим не компенсувати.

Традиційна думка на кшталт: „Є диппредставництва, хай вони цим займають...” не витримує жодної критики. Дипредставники – це держслужбовці, які без керівництва і згоди згори (навіть з Києва) нічого не мають права робити. Робота дипломатів надто помітна, щоб не викликати підозр. Робоче місце дипломата – кабінет 4х4 м, а джерела інформації – місцева преса і запити перед брифінгами. Дипломати отримують інформацію офіційними каналами і такими ж канали її повідомляють у центр, який навряд чи здатен її „переварити”. Одне слово, порівння невдале, адже чиновник – це чиновник, а творчий працівник – це творчий. Корова – не коза.

Отже, чимало перепон об’єктивних. До них можна теж зарахувати і систему підготовки журналістів у вишах. Але це – окрема тема. Коротко – навіть серед професіоналів (не тільки в чиновників МОН) немає впевненості, що Україні потрібні журналісти-міжнародники. Мовляв, нормальний журналіст може поїхати і писати. Проте тут не так все просто. Поїхати на день-два, нехай тиждень-місяць – згода. Але поїхати на кілька років – це зовсім інше. Адже йдеться про тимчасово-постійне місце проживання, про знання не лише певної чужої мови, а й традиції, в тому числі й бізнесові, політичні, культурні. В організаційномсу аспекті – йдеться про підготовку відрядження: від пошуку житла, акредитацій, пошуку контактів, джерел інформаціїї до налагодженої роботи. На це за нормальних умов (без фінансових проблем, без мовних і психологічних перепон, без освітніх проблем) піде не менше шести місяців.

Відсутність смаку, професіоналізму, соціальної відповідальності призвели в українських реаліях до таких потворних явищ, що нерідко „районки” накладом у 1000-2000 примірників, які через брак коштів на утримання персоналу, на друк тощо виходять не тричі, а раз на тиждень обсягом 1 друк.аркуш (тобто 8 сторінок А3), крім сторінки повідомлень про діяльність місцевих достойників, 2-3 сторінок телепрограми, 1 сторінки рекламних оголошень, примудряються давати ще по сторінці новин з України і світу. Крім редактора, тут працює 2-3 журналісти, в газеті бракує місцевих новин, не кажучи вже про актуальні проблеми, продиктовані порядком денним, зате не бракує інтернетівських анекдотів, рецептів і... міжнародних новин. І така преса фінансується платниками податків, адже підпадає під державну допомогу.

Не особливо краща ситуація і в пресі обласній.

Звичайно, йдеться не про заборону писати в місцевій пресі на міжнародну тематику. Але ж має бути здоровий глузд у прийнятті рішень про публікацію того чи іншого змісту. Не думаю, що професійно давати передрук з центральної преси про візит прем’єра Януковича до Брюсселю через тиждень по його завершенню. Про це сотні разів повідомлять по радіо, ТБ, напишуть щоденні газети. Нічого нового місцева преса тут не додасть хоча б тому, що її кореспондент не був учасником, свідком, очевидцем події, не має оригінального джерела. Простіше кажучи, такі газети обкрадають своїх читачів, неефективно використовують газетну площу. Натомість тут бракує конкретно-проблемних матеріалів, в т.ч. і закордонних. Немає, мабуть, жодного містечка чи села, звідкіля б українські громадяни не виїжджали на заробітки, навчання за кордон. По-різному у них там складається, але на такі теми у нас майже табу. Тут майже клондайк для творчості – візи, нелегальщина, другосортність, скалічені долі і сім’ї, байдужість держави до цих людей... Такі матеріали (хай це інтерв’ю, хай розповідь) реально наближені до людей. Але їх – обмаль.

Великі українські видання на фоні містечковості вигідно вирізняються тим, що тут інтернет-сміття проходить через ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, не тільки дають коментарі до актуальних проблем, а й багато що передбачають або відстежують у перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з „павутини”. Тут є МЗС, посольства і диппредставництва закордонних держав, різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш редакціям „Дня”, „Дзеркала тижня”, „Кореспондента”, „України молодої” нефаховості, проте і тут відбувається економія ресурсів на міжнародній тематиці. Це – малі штати відділів, обмежене фінансування міднародних поїздок, відсутність (або майже відсутність) власкорів за кордоном.

На мою думку, з часом ці проблеми відійдуть у минуле, але поки що про це не говорити не можна. Чому? Тому що політика подвійних стандартів, маю на увазі Указ Президента про державну підтримку преси (Кучми), коли було узаконено поділ мас-медійників на тих, що прирівняні до держслужбовців, і тих, що мають якось виживати самі, гальмує розвиток, унеможливлює конкуренцію, здійснює поділ між журналістами на рабів чиновників і творчих працівників. Допоки зберігатиметься статус-кво, говорити про реальне поліпшення мас-медійного простору (не говорю про десяток-другий винятків із правил) не буде підстав. Чинна система дихає на ладан, не має майбутнього, проте все ще заохочувана на законодавчому рівні (це 2/3 українського електорату). Відповідно, з цього погляду доречно говорити про еклектику моделей і теорій, застосовуваних в українському медіапросторі, про вихолощення національних традицій, що базувались на журналістиці думання, на коментарі. Зайвою була ідеологічна надбудова, тобто накладання принципів партійної преси.

Під гаслом „преса – товар” впроваджується „острівна” модель журналістики в Україні. Але через об’єктивні фактори вона руйнує попередні традиції (за винятком елітних українських видань, які залишаються взірцями) і не створює нових. Новинна журналістика, де домінує інформація, факт, передбачає велику кількість репортерів і агентів різного профілю, величезні кошти для їхнього утримання. В українських реаліях, де власники медіа скорочують вже скорочені штати, це майже неможливо, а заміна творчих співробітників черговими журналістами, які крадуть з інтернету, не гарантує повноцінної інформації, часом сумнівної достовірності, віддаленої від українських чи місцевих реалій.

У контексті сказаного треба відзначити наступне:

- інтернетом в українській пресі користуються не завжди порядно і фахово, як правило паразитують, і пропонують в яскравій упаковці неякісний ширвжиток;

- в Україні є видання та телеканали, які намагаються висвітлювати міжнародні проблеми якісно, але їх небагато, і в них теж чимало проблем, пов’язаних із фінансуванням і відсутністю власних кореспондентів за кордоном;

- високий відсоток „замовних” міжнародних публікацій, організованих поїздками у складі офіційних делегацій, адже журналісти „відпрацьовують” свої екскурсії;

- слабкі традиції міжнародної журналістики, пов’язані з периферійністю українських ЗМІ в СРСР;

- слабкі традиції (відсутність) підготовки журналістів-міжнародників;

- відсутність розуміння і небажання сприяти вирішенню проблеми на державному рівні;

- „пожовтіння” преси і, у зв’язку з цим, відволікання читацької уваги на дріб’язкове, асоціальне;

- мізер матеріалів, організованих журналістами/редакціями;

- нечесні і не завжди етичні взаємини з продукцією інформагентств;

- надзвичайно високий ступінь дублювання текстів;

- брак матеріалів про українців за кордоном і вдома, про їхні проблеми...

Звісно, ці спостереження неповні. Але проблем тут справді багато. Якщо ми справді зацікавлені у поліпшенні українських ЗМІ, то замовчувати їх не маємо право. І думати – як поліпшити ситуацію. Адже товар, який пропонує нині український медіаринок, на жаль, не відповідає ні європейським (які для нас природніші), ні американським традиціям. Отже, „ноу-хау” по-українськи, як на мене, тимчасове. Структуризація і концептуалізація, як неодмінні атрибути бурхливого процесу бродіння, неодмінно дадуть відповіді на актуальні питання з погляду свободи слова в контексті теорії соціальної відповідальної.

29-30.09.06

Телевізійно-політичний дискурс – нова реалія українських електронних мас-медіа

  13-10-2006,

З архіву Інституту масової інформації.

ПЕРЕДРУК (Реанімація публікації)

Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:

http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18517

Мар'ян Житарюк, Львів

Вважається, що нині надто інтенсивно експлуатують термін дискурс, мовляв, відбувається епігонство західних субкультур і традицій 60-80 років ХХ століття. Деякі журналісти теж дотримуються думки, що їхня діяльність не має нічого спільного з цим майже лайливим і малозрозумілим словом, адже вони: а) звичайні збирачі новин; б) творчі люди, літератори, що мають справу з реальністю, а не вимислом. 

Цінуючи право кожного на власну думку, все ж, вважаю, задля об’єктивності і аргументованості, як „основи доказовості” (Шкляр В. Теорія і методика журналістської творчості. – К., 1999), „вступитись” за дискурс. 

Так, ще у ХVІІ столітті Рене Декарт у праці “Дискурс як метод” вживав поняття „дискурс” у найширшому сенсі, себто як учену розмову, письмову або усну, на філософську, політичну, літературну чи релігійну тему (Декарт Рене. Дискурс як метод. – 1637 / Discours de la methode, 1637). Голландець Т.ван Дейк розглядає дискурс як складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу виробництва і сприйняття текстів. Він називає дискурс складною комунікативною дією (Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989). Визначення дискурсу дають спеціальні видання (Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.136-137; Літературознавчий словник-довідник /Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – С.201-202 (752 с.); Міжнародна лінґвістична енциклопедія: 4 т. – Нью-Йорк; Оксфорд, 1992. – Т.1. – С.356-358 (International Encyclopedia of Linguistics: 4 vol. – New York; Oxford, 1992. – Vol.1. – P.356-358). Окремо заслуговує на увагу діяльність Мішеля Фуко, зокрема його праця „Слова и вещи” (М., 1977). В Україні теоретично і методично розробляли, осмислювали і впроваджували це поняття чимало вчених, але насамперед виділимо Соломію Павличко (Павличко С. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002. – С.34-36) та Георгія Почепцова (Почепцов Г.Г. Комунікативні дискурси // Теорія комунікації. – 2-ге вид., доп. – К., 1999. – С.75-99). Визначення останнього, як на мене, найоптимальніші для масовокомунікаційної сфери, в контексті якої й перебуваємо: „Дискурс як одиниця поєднує в собі мовні і соціальні вимоги. Це вже не суто лінґвістична, а соціолінґвістична структура” (С.75); „Дискурс – це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати” (С.99). 

Проте ні у згаданих працях, ні в інших, відомих досі, не натрапляв на дискурсний різновид, винесений у загаловок. Або життя надто стрімке, і теорія науки його не наздоганяє, або йдеться про певний український (пострадянський) феномен. Не тому, що такого поєднання нема більше ніде, а тому що йдеться не лишень про симбіоз телебачення й політики, а про тотальні зрощення воєдино, тенденційність, модність, масовість, що зумовили безперервний „похід” політиків „у народ” з допомогою найефективнішого каналу-іструмента комунікації – телебачення. 

Брак професійної культури, недотримання особистих принципів і позицій, нескінченний рейвах, спричинений постійними виборами і „коаліціадами”, притупив у ЗМІ, найбільше у телебачення, почуття власної гідності, відповідальності, стриманості, осмисленості, доцільності, аргументованості, актуальності, своєчасності тощо, а найголовніше – відстороненості, справедливості, нейтральності. ЗМІ нагадують уже не сторожових „собак демократії”, а диких псів-вигнанців, давно зірваних з ланців, голодних, злих, небезпечних, самозакоханих і анархічно-непрогнозованих. 

Ми стали свідками нового безперервного потворного явища – ідологізації політикуму. Саме ідоло (не ідео), від слова „ідол”, „обожнення”, „всевладдя”... Тобто ЗМІ, чи то пак ЗМК, як дехто прагне їх ідентифікувати), насамперед телебачення, користуючись правом так званої свободи преси, точніше – правом безвідповідальності, витворили собі не просто нові правила гри, а й псевдореальність, в яку активну втягують значну частину співгромадян. У складний час відсутності національної консолідації, розколу за мовною, релігійною, культурною, ментальною та іншими ознаками, ці „мас-медіа” зняли з себе відповідальність за будь-які суспільні процеси і явища, добровільно (або ж „добровільно”) відмовились від „четвертовладдя”, тобто не скористались історичним шансом стати першою суспільною владою. Чому? Елементарно не переосмислились і не самоусвідомились? Не зрозуміли свого призначення і значення? Навмисне обрали простіший шлях – не ЗМІ, а ЗМК? 

Можливо, я помиляюсь, зарізко висловлююсь. Якщо так – прошу вибачити. Але, здається, окреслені негативні тенденції і явища очевидні. 

ЗМК – поняття ширше за ЗМІ, бо останні покликані відповідати за літопис сучасності, інформувати суспільство, аналізувати, формувати громадську думку шляхом просвітництва і соціалізації. ЗМК – це не тільки ЗМІ, а й кіновідеопродукція/індустрія, буклети, брошури, рекламні проспекти, комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична інформаційна дія, і... багато ще чого), головним завданням яких є успішне здійснення впливу промовця (замовника-комунікатора) на слухача-глядача-читача (комуніканта), досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття рейтингу, примирення-конфлікт...). ЗМК – ще й канали поширення/реальності комунікації. ЗМІ можна вважати частиною ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно велика – тисячі-мільйони. Але чесніше все ж сказати, що ЗМІ, насамперед через їхню універсальність і масовість, лише (найчастіше) інструментарій ЗМК, адже з їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми, безконтрольними, глобальними, не обмежуючи себе давніми технічно-інженерними характеристиками, як-от: телефонні, водні, автомобільні, залізничні, авіакомунікації. 

Про „медіакратію” говорили ще у ХХ столітті, зокрема Ф.-А. Де Вірьє (Virieu F.-H. (de). La mediocratie. – Paris, 1990). Досі ми мало звертали на неї увагу. А дарма. Нагадаю, що французький дослідник розглядав цей термін в контексті іншого (як продовження) – „демократура” (Ж.Мерме), за якою преса – всесильна, здатна маніпулювати суспільною думкою. Медіакратія – це контроль інформаційних процесів, коли вагомий уже не голос народу у виборчій кампанії, а його думка; домінують умовні „трикутники”: „уряд – мас-медіа – суспільна думка”, „знання – масс-медіа – учні” тощо. У цьому контексті корисною і повчальною є книжка Густава Фарбера „Маніпульована більшість”, де знайдемо такі слова: „Фокусники використовують трюки. Але нині трюки використовують також і політичні, господарсько-політичні, культурно-політичні маніпулятори. У цьому сенсі фокусники і менеджери маніпуляції не такі різні. Але фокусник працює для гри, розваги, обману як самоцілі. А маніпулятори сучасного управління, незалежно від сфери, діють цілком серйозно з відкритою або замаскованою цілеспрямованістю. Адже вони є владою. Владою над іншими, маніпульованими... Маніпуляція – найвишуканіша форма диктатури” (Цит. за: Михайлов С.А. Современная зарубежная журналистика. – СПб., 2005. – С.34). Зрозуміло, що С.Михайлов має рацію, вважаючи маніпулювання громадською думкою, свідомістю і поведінкою людей, великою небезпекою для справжньої демократії. „Цілеспрямоване формування і маніпулювання громадською думкою стало сьогодні реальною практикою” (С.Михайлов). 

Здавалося б, навіщо стільки теорії, коли мова про практику, навіщо згадувати переважно чужих авторів, мовляв, до України все це не стосується. По-перше, будь-який розмисел слід розглядати як елемент аналізу. По-друге, на жаль, маніпуляція – як витонченіша форма пропаганди, спрямована на несвідоме, не має меж, у час глобалізації, пост-НТР її не спроможні зупинити жодні делімітаційні лінії. Ефективна протидія – внутрішній імунітет на чуже і „своє”. А імунітет цей нерозвинений або недорозвинутий. 

Коли в журналістиці очевидні тенденції гри у „видовищність” („хліба і видовищ!”) на шкоду здоровому глуздові, псевдобаланс (зіштовхування чубами одних і тих же опонентів, по десятку депутатів від кожної політичної сили, які не зникають з екранів), що породжує політичний опортунізм і безвихідь, домінує форма над змістом, є сенс замислитись: чи це справді журналістика? Чи це справжня свобода слова? 

Можливо, не наважився б публічно про це говорити, якби окремі знакові, професійні телевізійні програми теж не наступали на ті самі граблі. Маю на увазі, наприклад, авторську програму С.Шустера „Свобода слова” (ICTV). 

З одного боку, чудово, що в Україні є така програма і такий ведучий. Цікавий формат програми – право висловитись усім, та ще й по декілька разів, що її дещо розтягує. Автор сам вирішує, хто візьме участь у програмі, як господар, на нього ніхто не чинить тиску (принаймні так випливає зі слів С.Шустера). З іншого боку, не прагнучи зачепити самолюбство і смаки ведучого, не можна оминути увагою його гостей. Переважно – це політики/депутати, політексперти, урядовці. Як українські, так і здебільша російські, іноді грузинські. Тобто ті люди, які, по-перше, кожен свій виступ використовують з метою самореклами або пропаганди, або очорнення опонентів, по-друге, люди заможні, дуже часто „відірвані” від проблем малого/середнього українця, які переважно навіть якщо й висловлюють свою „турботу”, то задля годиться, по-третє, це одні і ті ж люди. На програму до С.Шустера приходять ті самі, які „вчора-сьогодні-завтра” були-є-будуть на всіх можливих (насамперед, „Час” і „5 копійок” („П’ятий канал”) програмах на телебаченні. Це стиль життя цих людей, хоч вони давно вичерпались, нецікаві, незрозумілі, малоосвічені, часом огидні, глядач мусить навіть, здавалося б, в елітній телепрограмі терпіти старі „умо-розмисли”. Дивує „тяга” ведучого постійно показувати „справжнє обличчя” російської „демократії/дипломатії”. Маю на увазі насамперед В.Жириновського, К.Затуліна. Можливо, певна користь від участі цих українофобів у „Свободі слова” й буде, і одна особа з тисячі пенсіонерів-ветеранів змінить свою думку про російське керівництво, про НАТО. Про ще щось. Але це екстенсив. Усе-таки це нераціональний хід. Крім того, частіше він викликає роздратування, обурення, загострення стосунків. Будь-яка антиреклама – теж реклама. Напевне, й безкоштовна. Хоч РФ за багатьома критеріями для нас вже не авторитет, все ж, гадаю, доречно провести аналогію: чи реально (а якщо так, то які були б наслідки?), щоб центральний російський телеканал у прайм-тайм запросив українських громадян-русофобів на прямий ефір та дав їм можливість „розтікатись по древу”? Чи не спровокувало б це щось на кшталт нинішніх російсько-грузинських стосунків, але з епіцентром у Києві? Чи випустили б горе-політиків узагалі з Росії, не обмежуючись превентивністю на кшталт оголошення „небажаними персонами”? Питання, що виникають у даному контексті, на жаль, зовсім не гіпотетичні, але риторичні. 

Звичайно, мій „запал” виник не лише через такі „дрібниці” й „похибки”, як порушення обумовленого формату програми (останній епізод – за участю Н.Бурджанадзе, спікера парламенту Грузії, яка під час ефіру була поставлена перед фактом необхідності дискутувати-виправдовуватись перед звичайним депутатом Держдуми РФ К.Затуліном, а не особою, що відповідала б її рангові, як це було обумовлено. Важко уявити собі асиметричну ситуацію за участю, наприклад, Б.Гризлова). І навіть не тому, що наступного дня, на День народження Президента РФ, в Москві цинічно-показово застрелили одну з небагатьох чесних російських журналісток, українку Анну Мазепу-Політковську (Політковська Анна. Друга чеченська. – Київ: Діокор, 2004. – С.9: „за національністю є українкою. Моє дівоче прізвище – Мазепа, родина мого батька й він сам – із Чернігівської області, Семенівського району, великого села Костобобр, що неподалік від тих місць, де сходяться кордони України, Білорусі й Росії”), яку ні С.Шустер, ні інші ведучі авторських програм на українських телеканалах раніше не дуже квапились запрошувати, а тепер – взагалі не зможуть. „Рейтинговішими” і „цікавішими”, мабуть, залишаться Т.Чорновіл, Є.Кушнарьов, Р.Безсмертний, Б.Безпалий і десятки інших „кризовиків” та „антикризовиків”. 

Звуження кола промовців, нескінченна повторюваність ідей цих промовців призводять до такого негативного явища, яке називають „спіраллю мовчання”. Тобто більшість людей вважає, що має рацію той, хто постійно говорить, а не вони самі. Натомість меншість, користуючись з мовчанки більшості, говорить ще більше, а загальна мовчанка наростає, нормалізується. 

Проблема української ситуації в тому, що з допомогою мас-медіа активно творяться паралельні спіралі мовчання, з різними забарвленнями, тобто суспільний розкол поглиблюється. Наслідки всього цього спрогнозувати вкрай важко, хоч зрозуміло, що ця „спіраль” – пропагандивно-маніпулятивний елемент, з яким споживач інформації в Україні має справу не епізодично, а регулярно. Це – по-перше. По-друге, падає довіра до ЗМІ (всупереч зростанню рейтингів), оскільки інформація все частіше асоціалізована, спеціально замовлена, тобто викривлена і не повна, не кажучи вже про її несвоєчасність і неправдивість. По-третє, відбувається збайдужіння суспільства до власних проблем, його відстороненість і деградація, зневіра у власні сили. 

Далі напрошуються певні питання: чи випадково все це відбувається через посередництво телевізійного дискурсу, який більше спрямовий у майбутнє, тобто свідомо позбавляє себе реального контексту на користь політичних гасел-промов? Чи створили (підмітили, розвинули) українські телевізійники за час незалежності певні журналістські і людські цінності, чи лише навчились повторювати одні й ті ж гасла („демократія”, „незалежна преса”, „четверта влада”)? Чи готові усі ми до подальшої концентрації ЗМІ в руках нових інвесторів? 

Свобода слова, як і наша незалежність, стала величезною несподіванкою для всіх? 

Медіапродуктивний простір України після Помаранчевої революції розгублений, розбалансований, нецілісний. Він мовби нагадує човен без компаса в розбурханому морі, без системи координат. Зате – дуже галасливий, самозакоханий, одурманений, іноді – просто нестерпний і озлоблений до інших? 

Невже свобода безвідповідальності стала закономірним (перехідним) етапом після державної цензури, після “темників”? 

Чи не передчасно нині говорити про досягнення свободи слова і відповідальності як абсолютні цінності і принципи роботи журналіста? 

Що це за „раритети” – державна журналістика і журналісти-держслужбовці? 

Ці та інші питання все ще актуальні, хоч про них не раз писали... 

На жаль, тема й розуміння дискурсу від Декарта не лише розвинулись, передовсім значно девальвували. Тепер дискурс, телевізійний зокрема й насамперед, це не звичайне висловлювання або завершена думка, а безжальний постріл з метою вбивства або скалічення. 

Мар’ян Житарюк, 

к.філол.н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім.І.Франка, докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка, для ІМІ 

Шоуманія і свобода безвідповідальності

12 грудня 2005,

З архіву Інституту масової інформації.

ПЕРЕДРУК

Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:

http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18321

Мар'ян Житарюк, Львів

Нотатки з приводу девальвації професійних журналістських принципів

Що таке журналістика, чим повинна займатись, хто такі журналісти? Актуальні, складні запитання, доволі часто свідомо ігноровані тими, хто мав би прагнути до еталону, а також контекстуальне підґрунтя для лайки чи критики з боку багатьох нежурналістів – політиків, чиновників, впливових і багатих людей.

Звісно, теорія журналістики (і не тільки українська, відомий як східний, так і західний досвід) загалом дає відповіді на ці концептуальні запитання. Але ж не всі, хто працює в журналістиці, вивчали журналістику, ті, що вивчали, не завжди вивчали, як слід (“Ми всі навчалися потроху – чого-небудь і як-небудь”). Підготовка радянського взірця не є аргументом ні “за”, ні “проти”, оскільки професіонали повинні постійно над собою працювати, вдосконалюватись.

Доводиться констатувати прикру річ: медіапродуктивний простір України після Помаранчевої революції розгублений, розбалансований, нецілісний. Він мовби нагадує човен без компаса в розбурханому морі, без системи координат. Зате – дуже галасливий, самозакоханий, одурманений, іноді – просто нестерпний і озлоблений до інших. Та найголовніше – готовий залучити “всі ресурси для заробку на виборах”.

Ці максимально толерантні, але болючі рефлексії – результат не ненависті до українського медіапродукту (найбільше впадають в око електронні ЗМК), а розпач з приводу вкотре невикористаних унікальних можливостей. Таке враження, ніби свобода слова, як і наша незалежність, стала величезною несподіванкою для всіх. Ведучі популярних телеканалів, ніби з ланців зірвані, готові накидатись не просто на своїх гостей (“Тоніс”, “5 канал”, “ICTV” та ін.), часом недолуго підібраних, а й на глядацьку аудиторію, для якої власне працюють. Забувають, що їхніми глядачами є люди з різними вподобаннями, симпатіями, поглядами, дозволяють собі надоціночні висловлювання на кшталт: “Я просто ненавиджу Юлю Тимошенко” (Р.Скрипін)...

Візьмемо, наприклад, перші “прямі телеефіри” на УТ за участю М.Мельчиненка. І на “5 каналі”, і в ток-шоу Г.Безуглик “Я так думаю” не було бажання вести професійний діалог з надважливим свідком (незалежно від особистого ставлення до нього). Коли говорити про журналістику, а не про піартехнології, коли брати до уваги повагу до глядача, а не просто про задоволення власних і мало кому зрозумілих амбіцій, то ці ефіри були далекі від спроб з’ясувати істину.

Якщо журналіст спілкується з поп-зіркою, його має цікавити те, що найбільше цікавить прихильників цієї поп-зірки, наприклад, новий альбом, співпраця, несподіванки, сюрпризи, концертні тури, особисті стосунки з іншими співаками і близькими людьми (якщо є згода про це говорити), ставлення до нових явищ, як мистецьких, так і суспільних. Не прийнято уточнювати, чому ця зірка носить стрингер, а не танго чи навпаки. Це – і її особиста справа (тобто коли хоче про це говорити, то можна, якщо видання, наприклад, бульварне), і неважливе з точки зору професійної кар’єри співака(чки).

У випадку з М.Мельниченком, кожну мить перебування якого в Україні треба цінувати (немає гарантії ефективності його охорони, немає гарантії його тривалого перебування в Україні), оскільки йдеться про перспективу майбутніх резонансних судових процесів, просто маємо примітивне шоу. Речники українських телеканалів мали б знати (а коли знають, то відмовлятись від ролі навіть не телекілерів, ні – це занадто, а звичайних посміховиськ), що принципове, а що – доважок. Пересічний глядач, якого стабільно недооцінюють, чим і принижують, знає, що, по-перше, є Микола Мельниченко, якого ні стара, ні нова українська влада не бажала бачити в Україні, по-друге, оригінали плівок Генпрокуратура не бачила, бо не бажала і невідомо, чи бажає їх бачити, по-третє, М.Мельниченка підставили ті, на кого є компромат. Натомість українському глядачеві намагаються нав’язати наступні тези: а) Мельниченко діяв не сам, а за чиїмось дорученням або у змові (де докази? І чи принципово це, коли злочини обвинувачених можуть бути доведені?), б) Мельниченко обманює, бо не можна було здійснити записи під диваном з допомогою диктофона, чому Мельниченкові не зізнатись, як саме він записував Кучму і Березовського? (майже всім, крім ведучого, зрозуміло, що розкриття цих нюансів на цьому етапі, коли матеріали оригіналів плівок не розслідуються, може стати вироком для людей (якщо такі були), які справді допомагали Мельниченкові); в) Мельниченко відповідальний за смерть Г.Гонгадзе, бо не повідомив його про вбивство, що готується (знову ж таки, де докази про неповідомлення?); г) Мельниченко відпрацьовує гроші чужих, наприклад, російських спецслужб (навіть якщо так, то на прямі запитання, чи це так, Мельниченко не дасть прямої і правдивої відповіді, а якщо це звинувачення – наклеп, черговий фантом і маніпулятивний трюк з метою підірвати авторитет Мельниченка? У нього, зрештою, є вихід – подавати до суду); д) Мельниченко повернувся в Україну, щоб знищити Голову Верховної Ради України В.Литвина (“знищити” і докласти зусиль до притягнення до відповідальності – не одне й те ж)...

Отже, глядач не мав можливості отримати інформацію, яка його цікавила. Глядач отримав чергову порцію “з’їдання” екс-героя екс-скандалу, акцент на неперспективність і несерйозність як самого Мельниченка, так і його плівок. Що говорити і про інші канали інформації, коли телеканал, заколисаний власними успіхами, перемогами та нагородами, втратив пильність, принциповість, правдивість (не тільки у цьому випадку), для якого норма – ігнорувати найважливіше глядацьке право – право на власну думку, право зробити висновки з почутого-побаченого самостійно, без сторонньої допомоги? 

Ще гірше виглядала ситуація на “1+1” в ток-шоу “Я так думаю”. Тут Мельниченко – звичайний товар, непоганий бренд для підняття рейтингу і залучення нової реклами. Підбір учасників шоу, формат шоу (і не тільки в цьому випадку), як правило, дуже далекі від намагання з’ясувати істину. Куди важливіше – аби учасники могли сказати “що вони думають”. Як правило, “вони думають” так, що герої йдуть із програми більше розлюченими, ніж до програми, а винуватці, як-от М.Мельниченко, взагалі безправні, спотворені, наче на електричному стільці. Можливо, шоу і задумане, щоб досягати саме такої мети, можливо, воно досконале з точки зору технічного і дизайнерського оформлення, як і рейтингів (політцирк завжди популярний і для багатьох потішний), але воно не має ніякого стосунку до журналістики. Іншими словами, нині телебачення не може обходитись (виживати) без ток-шоу та інших програм, які збирають рекламу, але телебачення не має права спекулювати, перетворювати на нице і смішне те, що багатьом болить, що справді серйозне. Інакше це вже не шоу, а якась шоуманія. 

Національне радіо, ТРК “Ера”, інші електронні і друковані ЗМК працюють із порушенням професійних вимог. Наприклад: “Голова Верховної Ради України Володимир Литвин здійснив робочу поїздку на Кіровоградщину...” Чим цей текст відрізняється від аналогічних текстів попереднього десятиліття? Яка компетенція Голови ВР у Кіровоградщині, Хмельниччині, Херсонщині і т.д.? Невже передбачено виїзне засідання Верховної Ради? Невже українські журналісти не розуміють цього, може, вони не знають, що саме така редакція комусь вигідна? Чинять так з власної волі, чи з примусу? Інформацію про поїздку В.Литвина слід було б відредагувати на кшталт: “Володимир Литвин, лідер Народної партії України та однойменного блоку, здійснив передвиборчу поїздку до (на)...” Оскільки ЗМК і далі ігнорують право на правдиву і коректну інформацію, маємо масове подання рекламних текстів під маркою інформації, резонно говорити про адміністративний ресурс. Довести те, що адміністрування ЗМК (якщо не перетворення в пропагандистські чи маніпуляційні інструменти) сумісне зі свободою слова, як на мене, неможливо. 

Українське суспільство зіткнулося з дуже серйозною проблемою – свободою безвідповідальності. Можливо, це закономірний (перехідний) етап після державної цензури, після “темників”. Але чи не обманюємо ми самі себе, включно з нашим Президентом В.Ющенком, який уже вважає, що в Україні свобода слова, в тому, що дуже скоро, наприклад, після парламентських виборів 2006-го, у нас таки буде свобода слова? Є об’єктивні речі, які дозволяють засумніватись у таких перспективах. Одна з них, мов лакмусовий папірець, - невдача із створенням суспільного (громадського) мовлення (про це я писав окремо), інша, на яку чомусь мало звертають увагу, - “державна журналістика”. Попри те, що в багатьох європейських країнах поняття державний службовець і журналіст несумісні, в українських реаліях понад половина працівників ЗМК прирівняні за статусом до держслужбовців. Це означає, що про свободу слова і відповідальність як абсолютні цінності і принципи роботи журналіста говорити передчасно, бо люди, які виявляють принциповість (районні, міські, обласні видання і телерадіостанції) потрапляють в немилість до місцевих чиновників (незалежно від партприналежності останніх) і залишаються без роботи або – без паперу, без субсидій на видання тощо сьогодні, і без пенсії держслужбовця – завтра. Працівники цих ЗМК лояльні (до керівників, до системи) і журналісти незалежні – люди вищого і нижчого гатунків? 

У зв’язку з цим – риторичні запитання: чому трактування професії “журналіст” незмінне з часів Л.Кучми? чи може бути свобода слова (чи її справді прагне влада?) тільки в столиці, без змін або з мінімальними змінами в регіонах? чи свобода слова – це тільки необмежене право говорити кому-небудь що-небудь коли-небудь, чи це насамперед право говорити компетентно, відповідально, правдиво, відповідно до етичних норм? 

Насамкінець дуже коротко, без академічних премудростей, спробую відповісти на запитання, поставлені на початку. Журналістика – це творча і вільна професія, яка захищає інтереси громадян і суспільства (не медіавласників, не гілок влади або чиновників), себто професійно, об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує все, що відбувається або може відбутися. Журналістика – це не піар, не прес-секретарство, не маніпулювання і не політична пропаганда. Журналіст – представник вільної творчої професії, не держчиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не політичний пропагандист. Багатьом із нас, журналістів, є сенс переосмислити себе, своє покликання і призначення. 

Мар’ян Житарюк, кандидат філологічних наук, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, для Інституту масової інформації 

P.S. Автор позапартійний, ніколи в ніякій партії не був, особистої неприязні до людей, згаданих у матеріалі, не має. Тут йдеться про принципові речі і про звичайну ілюстрацію. 

Мар’ян Житарюк,

к.філол.н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка

МЕДІАКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Уявімо собі, що київський Майдан кінця 2013 р. не показувало б телебачення, про нього не писали б газети, я вже не кажу про те, що не було б соціальних мереж зокрема та інтернету взагалі або вони були б заборонені. Чи дізнався б тоді світ про події в Києві 30 листопада і 1 грудня 2013? Питання, як мені здається, риторичне.

Новітня політична історія України та Східної Європи стала досягненням глобального суспільства з огляду на те, що поки що українська влада не заборонила журналістську діяльність. Саме завдяки журналістам і журналістиці з її технічними можливостями, завдяки новим медіа, світ став свідком унікального і в той же час парадоксального явища – мирного ідейного протесту в основному молодих українських громадян, що вийшли за європейські цінності і проти зірваного «стоп-крана» на повній швидкості в українському «европоїзді».

Після провалу «домашнього завдання» від Європейського Союзу, зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя (політичні в’язні, насамперед Ю.Тимошенко), уряд України за згодою президента В.Януковича, який, починаючи з 26 жовтня, кілька разів за короткий проміжок часу зустрічався зі своїм таємним союзником або партнером В.Путіним, наважився зірвати саміт у Вільнюсі про розширення зони вільної торгівлі країн Східної Європи з ЄС.

Нескладно передбачити, що саме в РФ ухвалено рішення про вибір «дорожньої карти» Україна – ЄС. Також зрозуміло, що майже інтимні і таємні домовленості президентів РФ і України, які де-факто змінили зовнішньополітичний курс держави, орієнтований на європейський розвиток України, обурили більшу частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство. Тиждень студенти університетів (часто з викладачами) стояли не тільки на головному майдані в Києві (Майдан Незалежності), а й на майданах своїх міст, вимагаючи підписання 28-29 листопада парафованих раніше домовленостей. Проте українська влада не почула свою молодь, тобто найактивнішу, наймобільнішу та найперспективнішу частину суспільства.

Неполітичний (в сенсі без керівництва з боку лідерів політичних партій), молодіжний Майдан став розходитися. Але в ніч з 29 на 30 листопада силами незаконного збройного формування «Беркут» (не передбаченого ні законом про міліцію, ні Конституцією), нібито спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України, вирішено «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності для встановлення новорічної ялинки на головній площі країни. Вночі, коли в наметах спали кілька сотень протестантів, в основному молодь, сотні «беркутівців» почали бити спочатку сплячих, а потім добивати тих, хто втікав і не чинив жодного опору, а також журналістів та операторів, які професійно виконували свою роботу, фіксуючи та відображаючи кроваві події [Євромайдан розігнали. Побоїще //  http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1].

Побиття журналістів – не випадковість, а чіткий сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання своїх професійних обов’язків. Але сценаристи силового варіанту дуже прорахувалися. Вони не очікували, що побиття в ніч на 30 листопада побачить Україна і весь світ. Вони не врахували величезний, в т.ч. і міжнародний, резонанс з приводу того, що сталося. Адже криваву розправу над мирними людьми показувало не тільки телебачення, а й учасники подій, викладаючи фото і відео в YouTube та інші інтернет ресурси. Завдяки масовому поширенню нових медіа події в Києві стали головними новинами українських та світових засобів масової інформації, а соціальні мережі сприяли мобілізації всього українського суспільства. Пробачити побиття мирних громадян, нехай і протестуючих, серед яких виявилися студенти, дівчата й старі, вже ніхто не міг.

Українська влада, спровокувавши громадянський вибух, піднявши величезну хвилю народного цунамі, наслідки яких не в змозі усвідомити досі, вже через день, 1 грудня, допускає (а можливо – й організовує) провокації біля Адміністрації Президента на вулиці Банковій. У той час, коли в Києві на Народному віче збирається близько мільйона громадян, в полудень у двір адміністрації привозять автобусами невідомих молодих людей [Винуватці провокацій на Банковій 01 12 2013р 12 00 дня. // http://www.youtube.com/watch?v=A2DiMa-olQM], які після обіду і ввечері, можливо, братимуть участь у побитті солдатів внутрішніх військ – ланцюгами, каменюками, палицями, петардами та іншими предметами, то вибігаючи з лав правоохоронців, то ховаючись за їхніми спинами і щитами [Хто спровокував бійку на вул. Банковій? Who started the fight at the Presidential Administration? http://www.youtube.com/watch?v=bNoOLHgY6sU].

Коли яскраве відео нібито про спробу захоплення споруди було готове і навіть передано в ефір [Штурм администрации Президента Украины 1 декабря // http://www.youtube.com/watch?v=WzXE_oFIsvs], надійшла команда «Фас» вже для «Беркута», бійці якого, не розбираючи засобів, били всіх, крім провокаторів: випадкових мирних громадян, журналістів, народних депутатів України, медичних працівників [Ukraine. Штурм Адміністрації президента / Demonstrants attack presidential headquarter. http://www.youtube.com/watch?v=rWNdeRtBmWA]. Цього дня постраждало близько 50 українських і зарубіжних кореспондентів, в т.ч. і тих, які повернулися цілими і здоровими з «гарячих точок» [Напади на журналістів в Україні: у 2013-му встановлений антирекорд // http://imi.org.ua/analytics/42647-napadi-na-jurnalistiv-v-ukrajini-u-2013-mu-vstanovleniy-antirekord.html. – 2013. – 27 дек.; У 2013 році зафіксовано 101 випадок фізичного насилля щодо журналістів — ІМІ // http://imi.org.ua/news/42650-u-2013-rotsi-zafiksovano-101-vipadok-fizichnogo-nasillya-schodo-jurnalistiv-imi.html], внаслідок чого «Репортери без кордонів» визнали Україну найнебезпечнішим місцем в Європі для роботи журналістів [Україна є найбільш небезпечною країною для роботи журналістів // Версії. – 2013. – 19 груд. // http://versii.if.ua/novunu/ukrayina-ye-naybilsh-nebezpechnoyu-krayinoyu-dlya-roboti-zhurnalistiv/; Об этом же: Пучич Влад. Побиті на Євромайдані українські журналісти: фотосвідчення // ТВі. – 2013. 6 груд. // http://tvi.ua/new/2013/12/06/pobyti_ukrayinski_zhurnalisty_na_yevromaydani_fotosvidchennya].

Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал думок» Павло Пеньонжек [Избитый польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. – 3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom] сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів. Незважаючи на те, що ці люди не були в жилетах, вони мали бейджи, камери. Було зрозуміло, що це журналісти [Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html].

Ні в чому не винних, побитих, людей «доблесні» правоохоронці відвезли до суду і в’язницю з лікарняних ліжок майже відразу ж, а «герої» «Беркута», їх командири і ті, хто віддавав злочинні накази, – досі не покарані. Паралельно йде пошук демонстрантів в регіонах, створюються списки персон нон-грата, в які потрапили і зарубіжні журналісти та викладачі, і навіть Президент Республіки Грузія М.Саакашвілі [МИД и СБУ объявили персонами нон грата 36 "опасных" иностранцев, среди которых Саакашвили // Зеркало недели. – 2013. – 24 дек. // http://zn.ua/POLITICS/mid-i-sbu-obyavili-personami-non-grata-36-opasnyh-inostrancev-sredi-kotoryh-saakashvili-135687_.html]. Представники вищої представницької та виконавчої влади категорично заперечують можливість переговорного процесу з врегулювання політичної ситуації за участю західних дипломатів, як би погоджуючи позицію з красномовством директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна (Російська Федерація) [Константин Затулин: “На Майдане постоянно присутствует представитель Запада” // Радио «Голос России». – 2013. – 16 дек. // http://rus.ruvr.ru/2013_12_16/exvideo-Konstantin-Zatulin-Na-Majdane-postojanno-prisutstvuet-predstavitel-Zapada-5412/; Янукович висловився категорично проти втручання у справи України іноземних посередників // Радіо «Голос столиці». – 2013. – 19 груд. // http://newsradio.com.ua/2013_12_19/JAnukovich-vislovivsja-kategorichno-proti-vtruchannja-u-spravi-Ukra-ni-nozemnih-poserednik-v/; У ПР згодні на круглий стіл, але без участі міжнародних спостерігачів // УНІАН. – 2013. – 9 груд. http://www.unian.ua/news/610618-u-pr-zgodni-na-krugliy-stil-ale-bez-uchasti-mijnarodnih-sposterigachiv.html].

Судячи з того, що в державному бюджеті України на 2014 р. на потреби Міністерства закордонних справ передбачено менше двох мільярдів гривень (близько 165 мільйонів євро) або в 9-10 разів менше, ніж на потреби Міністерства внутрішніх справ, серйозно говорити про європейський вектор розвитку України при нинішньому уряді і при президенті В.Януковичі навряд чи можливо.

Все це – політичний аспект проблеми, тісно переплетений з комунікаційним аспектом як результатом і наслідком стрімкого підвищення медіакультури українського суспільства внаслідок його інтегрованості у світові медіапроцесси.

У цьому контексті медіакультуру (від лат. Medium – засіб, посередник, спосіб, cultur – обробіток), на думку Н.Б.Кирилової, доктора культурології, професора Уральського федерального університету ім. Б.М.Ельцина (Єкатеринбург) і найавторитетнішого вченого в Росії в галузі медіакультури, слід розуміти як "особливий тип культури інформаційного суспільства, що є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно -історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості...» [Кириллова Н. Медиакультура: от модерна к постмодерну. М., 2005. О том же: Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Українські події осені 2013 р. – зими 2014 р. (зустрічаючи Новий рік, гімн України одночасно виконували близько 500 тисяч чоловік!) підтверджують не тільки особливу роль медіакультури як комплексного засобу освоєння людиною навколишнього світу в його соціальних, інтелектуальних, моральних, художніх, психологічних аспектах, а й демонструють її значення в громадянському суспільстві, яке стрімко зростає небаченими раніше темпами [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Дослідники називають чотири види медіакультури як знакової полісистеми: 1) письмова медіакультура (культура друку – газети, журнали; домінує слово), 2) аудійна медіакультура (культура звучання – радіо, магнітофон, CDRоми й інше; домінують звук і слух, важливими характеристиками є синхронізація послідовності і одночасності), 3) візуальна медіакультура (культура простору, в т.ч. живопис, графіка, плакат), 4) технічна медіакультура (культура багатовимірних медіа). За Олександром Федоровим, близькими поняттями до медіакультури є інформаційна культура, (information culture), відеокультура (video culture), аудіовізуальна культура (audiovisual culture) [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Саме технічна медіакультура, забезпечуючи процес синтезу та інтеграції всіх попередніх знакових систем у поєднанні з естетикою кадру може репродукувати реальність і передавати інформацію за допомогою аудіовізуальних засобів комунікації – кіно, ТБ, відео, комп’ютерної графіки, анімації і т.д. [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.]. Однак може й не репродукувати реальність, а спотворювати її до невпізнання, як це робиться з допомогою так званої інформаційної, точніше пропагандистської політики в «обгортках» інформаційних та публіцистичних програм телебачення Російської Федерації. Деякі «зірки» ефіру, наприклад, Дмитро Кисельов, добалакалися вже до того, що, виявляється, українські та світові ЗМІ, звичайні громадяни, розмістивши приватні відеогаджети в мережі, працюють на замовлення західних організаторів кольорових революцій, нахабно брешуть і спотворюють дійсність. Як яскравий доказ «чесної і професійної» роботи згаданого «тележурналіста» на телеканалі «Россия», який більше схожий на телекілера, можна вважати його коментарі та відеомонтаж подій з Києва. Зі сказаного і показаного випливає, що спочатку (29 листопада) студенти побили солдатів «Беркута» під Адміністрацією Президента, а потім вже (1 грудня) міліція діяла у відповідь ["Вести недели" с Дмитрием Киселевым (08.12.2013) © ВГТРК // http://www.youtube.com/watch?v=JrPgI2QmkME. Про то же: Бахтеев Борис. Дмитрий Киселёв: и тут Остапа пронесло // Телекритика. – 2013. – 14 дек. http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-12-14/88490].

Таким чином, сучасна медіакультура на її технічному етапі теж має свої слабкі сторони. Технічні засоби можуть виявитися в руках різних медіаторів. Але я б не розглядав медіакультуру виключно як «сукупність інформаційно-комунікативних засобів», які «сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості». Виходить, що хтось вгорі наділений ексклюзивним правом формувати свідомість та складові елементи особистісної соціалізації. Звичайно, в більшості випадків відбувається саме це. Але в сучасному розумінні медіакультури як соціального, інтегрального центру між різними учасниками внутрішнього і глобального полілогу медіакультура також піддається дуже відчутному впливу з боку суспільства. Іноді це веде до її переформатування.

Це може мати місце в розвиненому суспільстві, як правило, громадянському, або такому, що знаходиться на шляху його побудови, і доволі проблематично – в тоталітарних або авторитарних суспільствах, де функції медіакультури в особі медіаспікерів спочатку визначає держава, яка краще бачить і знає потреби своїх громадян, точніше – населення.

Чому саме так діяли представники української влади? Думаю, вони, з одного боку, не змогли передбачити впливу нових ЗМІ, оперативності, масовості і рішучості медіакомунікаторів-аматорів, а з іншого – поведінки медіахолдингів українських олігархів, які, розгублені стрімким розвитком подій, дозволили своїм телеканалам і виданням висвітлювати події більш-менш неупереджено і збалансовано. Для української влади стало відкриттям вміння вітчизняних журналістів працювати професійно, а не тільки під танець чиновників. У зв’язку з цим прем’єр М.Азаров і деякі депутати від Партії регіонів, домінуючої у Верховній Раді, звинувачують журналістів у неправдивості, виконанні замовлення Заходу: «Скрізь домінує лише одна точка зору і це є спотворенням дійсності, що далеко від демократії, – дорікає чиновник. – І, зрозуміло, не має ніякого відношення до реальних європейських цінностей, де визнається Конституція, Закони і виконання їх є основою розвитку добробуту суспільства» [Азаров обвинил СМИ в "искажении действительности" протестов в Украине // УНИАН. – 2013. – 6 дек. // http://www.unian.net/news/610029-azarov-obvinil-smi-v-iskajenii-deystvitelnosti-grajdanskogo-protesta-v-ukraine.html].

Проте пан Азаров скромно замовчує про офіційні та комунальні ЗМІ, які, всупереч усім професійним вимогам і етичним принципам журналістики, висвітлювали зовсім іншу позицію – не громадянського суспільства, а влади, виходячи не з прагнення донести вимоги протестуючих по всій країні, а з позицій підтримки «курсу президента», «реформ уряду», побудови Європи в Україні, шкідливості підписання європейських угод, економічної, історичної та ментальної близькості з Росією та іншого. Всі ці досі не роздержавлені ЗМІ – починаючи з «Першого національного» і закінчуючи державними обласними телерадіокомпаніями (утримуються на гроші платників податків, мають стовідсоткове технічне покриття і максимальне аудиторне розповсюдження) – робили все можливе, щоб члени українського громадянського суспільства відчули себе тупою масою, якій не треба думати самостійно і замість якої всі проблеми буде вирішувати лідер нації і керівна партія [Влада Партії регіонів, а не українського народу, - флагман масових протестів і стимул відродження сепаратизму // Журналісти і журналістика. – 2013. – 8 груд. // http://mgzhyt.blogspot.com/].

За кілька тижнів стало очевидно, що влада потрохи починає «закручувати гайки». Спочатку закрили в звичному форматі (прямий ефір) найбільш рейтингове політичне ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування // Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109]. Швидше за все, тепер програма змінить формат і виходитиме в запису, а не в прямому ефірі. До цього мала місце брутальна розправа (знищено архіви та сервери редакцій!) відразу з трьома опозиційними мас-медіа, яку найрішучішим чином засудила міжнародна організація «Репортери без кордонів»: «Рейди, вчинені на офіси «Вечірніх вістей», INTV і Cenzor.net, є серйозним порушенням свободи інформації й конституційних гарантій України. Ці напади не лише змусили вказані ЗМІ зупинити свою роботу і порушили конфіденційність їхніх джерел, але й послали дуже чіткий сигнал залякування для всіх інших українських ЗМІ»… «Ці засоби масової інформації тепер будуть змушені припинити свою діяльність, конфіденційність їхніх джерел була порушена. Крім того, ці атаки подали дуже чіткий сигнал залякування для всієї професії. Ми закликаємо українську владу пролити світло на ці скандальні дії, які знаходяться поза будь-якими правовими межами» [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html; О том же: Репортеры без границ осудили нападение на оппозиционные СМИ // Лига. Новости. – 2013. – 10 дек. // http://news.liga.net/news/politics/939977-reportery_bez_granits_osudili_napadenie_na_oppozitsionnye_smi.htm]. До слова, відповіді досі немає – протягом майже місяця !

Варто також згадати передноворічне побиття журналістки Тетяни Чорновол («Українська правда»), яка критикувала представників вищих ешелонів влади [Заказчиком нападения на Черновол мог быть Медведчук и еще кое-кто // Украинская правда / Европейская правда. – 2013. – 28 дек. // http://www.pravda.com.ua/rus/news/2013/12/28/7008795/].

На тлі запевнень вищого керівництва країни в тому, що Україна – демократична держава, де понад усе свобода слова, – боротьба зі ЗМІ дуже нелогічна і навіть абсурдна. Але все ж вона триває, що дає вагомі підстави сумніватися в щирості численних обіцянок на Заході.

Оскільки ми живемо в інформаційну епоху, протистояння влади і ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі «влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству – «суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса – суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності та професіоналізму. На думку О.Філатової, результат складних процесів впливу глобальних інформаційних зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах світу – це глобалізована медіакультура [Филатова О. Социология массовой коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].

Українське суспільство як частина європейського регіону зокрема та світового глобального світу загалом, незалежно від того, чи адекватно усвідомлюють соціокультурні процеси його учасники, як показали події останніх місяців, є феноменом цієї самої глобальної медіакультури. Цю думку тільки підтверджує друга частина визначення О.В.Федорова, за яким «медіакультура» - також «система рівнів розвитку особистості людини, здатної сприймати, аналізувати, оцінювати медіатекст, займатися медіатворчістю, засвоювати нові знання у галузі медіа» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Чи може сучасний громадянин України, який готовий місяцями мирно протестувати як за європейські цінності і стандарти, яких його позбавили без його згоди керівники країни, так і проти корупції, відсутності справедливих судів, зміни зовнішньополітичного вектора і т. д., чи здатний він сприймати, аналізувати, оцінювати?.. Очевидно, що він нічим не гірший за сучасного німця, француза, британця і будь-якого іншого європейця. Він не тільки адекватно сприймає, аналізує, оцінює ситуацію, а й докладає чималих зусиль щодо її зміни, тобто поліпшенню мирними способами. Така поведінка не заслуговує покарання за допомогою спеціальних засобів, про які позитивно відгукуються окремі політики від діючої влади, мовляв, в США чи в Європі поліція не церемониться з протестуючими, забуваючи зробити уточнення: «не церемониться з агресивними протестуючими, які палять автомобілі, розбивають вітрини, вчиняють насильство...».

Сучасний українець, як це показав Майдан, всупереч буденним і традиційним науковим уявленням про медіакультуру як суб’єкт проектування на масову аудиторію (об’єкт), показав, що громадянське суспільство шляхом децентралізації соціокультурних впливів здатне дуже швидко трансформувати раніше сформовану медіакультуру, піддавши швидкій і радикальній переоцінці квазіцінності.

Громадянське суспільство формулює «порядок денний», оскільки воно є суб’єктом, а не об’єктом політичних процесів. Демонструючи свою європейську ідентичність і обґрунтовуючи власні вимоги про повернення до Європи, громадяни України тільки підтвердили важливість медіакультурного фактора як чинника і навіть феномена формування громадянського суспільства.

З одного боку, Homo Sovieticus у великій частині українського суспільства і в наших східних сусідів, з іншого, маніакальна непорушність можновладців на всьому пострадянському просторі, яким є що втрачати у разі не лише відставки, але й переходу на зрозумілі, європейські, демократичні та антикорупційну стандарти, сильно гальмують розвиток країни, ускладнюють історичну місію «євро-українців» і полегшують долю прихильників відродження слов’янського союзу з Росією. Проте приклад Майдану як прискорювача громадянського суспільства на пострадянському просторі доводить, що людина, вириваючись з «обіймів» медіатизації (за Славоєм Жижеком [Жижек Славой: «Киберпространство, или Невыносимая замкнутость бытия» / Перевод с английского Нины Цыркун // Искусство кино. – 1998. – №1, №2 // http://kinoart.ru/ru/archive/1998/01/n1-article25; http://kinoart.ru/ru/archive/1998/02/n2-article19]), володіє колосальними здібностями з трансформації медіакультури на свою користь. Цей феномен ще належить осмисленню.

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій, професор,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації,

Львівський національний університет імені Івана Франка

01-08.01.2014

СОЦІОКУЛЬТУРНІ СПЕКТРИ НОВИХ МЕДІА

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка

Журналістика (або ЗМІ) – насамперед складне суспільне явище, комплекс функцій і принципів, а не тільки посередник, віддзеркалювач, інструмент чи засіб. Вимоги до системи ЗМІ близькі до вимог системи ЗМК, описаних у колективній праці „Функціонування ЗМК як політичний процес” [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]: а) оптимізація елементної бази (технологічні, економічні, редакційні, аудиторні сегменти, які взаємодіють як між собою, так і навколишнім середовищем; б) функціональна здатність забезпечити інформаційні потреби суспільства; в) синхронізація складових політичної системи (держава, партії, громадські організації, суспільні протиріччя, співпраця, субординація і координація, стани консенсусу і протиріч, консонансу і дисонансу, балансу і дисбалансу, політична культура і традиції, ідеологія і релігія).

Журналістика спроможна формувати громадську думку. Образно кажучи, вона – ніби система кровообігу в політичному (суспільному) організмі, з’єднана і задіяна каналами комунікації (ЗМК). „Каталізаторами її діяльності стає залежність від середовища” існування [Чічановський, Шкляр, Стариш: 9-10]. Головна проблема – проблема відповідальності преси [Сиберт Ф., Шрамм У., Питресон Т. Четыре теории прессы. – М.: Вагриус, 1998: 15-16], адже відображаючи систему соціального контролю, регулюючи взаємини в суспільстві (конкретне – загальне, тобто «людина – суспільство»), журналістика зачіпає різноманітні аспекти життєдіяльності – соціокультурну, політичну гармонізацію.

„Медіатизація політики – політизація ЗМІ” – позиційна пара „політології журналістики” [Чічановський, Шкляр, Стариш], покликаної вивчати, аналізувати характер функціонування ЗМК як політичного процесу. Основна функція системи ЗМІ як підсистеми ЗМК у плюралістичному суспільстві – налагодження, підтримка взаємозв’язку між суспільством і владою, що складається з двох модельних пар: „преса – влада”, „преса – суспільство” і становить тріаду „суспільство – преса – влада” (усвідомлення важливості власної суспільної ролі, функціонально орієнтована на зрівноваження інтересів, важелів впливу, контролює дотримання правил і принципів). У тоталітарному чи авторитарному суспільстві послідовність елементів системи інша: „влада – преса – суспільство” (ілюзія центричності в умовах домінування пропагандистської функції).

Модель „преса – влада – суспільство” відповідає медіатизації політичної системи, коли ЗМІ контролюють усіх інших, втручаються в політичну сферу, намагаючись її контролювати. За таких умов має місце рольовий дисбаланс, що веде, по-перше, до тоталітаризму слова, по-друге, безвідповідальності слова, по-третє, загострення суспільних протиріч. Медіатизація може бути спровокована як відсутністю професійної культури, нехтуванням морально-етичних принципів, так і відповіддю на політизацію ЗМІ (комплекс несанкціонованих втручань політики в діяльність ЗМІ). В обох випадках медіатизація є ознакою захворюваності політичної системи і порушенням системи суспільних балансів. Майданна медіатизація, стимульована численними протестами в Україні наприкінці 2013 р.,  є результатом спершу зневаги до ідейної позиції студентства, а згодом і нехтування соціально-політичних протестів, що зародились унаслідок розправи.

Події масового характеру стимулюють медійний і культурний вибухи, розширюють спектр нових медіа (інтернет, соціальні мережі, пряма відеотрансляція, фото, коментарі, репліки тощо) і їхні можливості, незалежно від того, як це класифікує законодавець – як вид ЗМІ чи як електронне хуліганство. Штучне зведення ЗМК до меж ЗМІ в умовах «технічної медіакультури» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.] порушує процес синтезу та інтеграції попередніх знакових систем з естетикою кадру та призводить до спотворення реальності. У сфері науки також накопичуються і не розв’язуються проблеми класифікації та систематизації: за видами, типологією, географією, аудиторією, профілем, періодичністю, формами власності, спрямованості тощо. Багато вчених формально тлумачать нові медіа, посилаючись на закони, не помічаючи ні глобальної інтернетизації (електронні версії) традиційних ЗМІ, ні розвитку інтернету як альтернативного виду ЗМК [Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство. – Львів, 2008. – С. 57-58. http://ztmmi.ucoz.ru/_ld/0/33_monograf_a5_cd.pdf].

Даючи визначення медіакультури, Н.Б.Кирилова ніби оминає «гострі» кути. Вона слушно зауважує, що медіакультура – це особливий тип культури інформаційного суспільства, який є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно-історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості... [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Нові медіа активно функціонують і виконують свої функції, які дещо доповнюють традиційні журналістські, наприклад: освітня, мобілізаційна, адресно-орієнтована. Завдяки технічній доступності (комп’ютери, планшети, смартфони ) можливості цих медіа практично необмежені: гіпертекстуальність, соціальні мережі, прямі відеотрансляції, блоги, сайти та «живі» журнали, електронна пошта, скайп, мультимедійні бібліотеки, архіви, банки даних, реклама, інтернет-банкінг, інтернет-магазини, розваги тощо.

Написане у приватному блозі, на «Фейсбуці» чи у «Твіттері» миттю стає надбанням величезної аудиторії. Зручність і швидкість доставки повідомлень, високий ступінь дублювання, масовість, мобільність дозволяють кожному любителю реалізуватись як кореспондент і не позбавляють таких можливостей професійних журналістів, політологів, соціологів, філософів, істориків… У цьому контексті прискорюється трансформація мовних символів і знаків. Оперативність роботи інформаційних сайтів призводить до зменшення лексичного запасу, в коментарях нерідко опубліковані лайливі вислови, короткі тексти та неметафоричні вислови спрощують сприйняття. Водночас нові медіа практично необмежені у використанні фото та відео, тому активніше за традиційні ЗМІ використовують жанр фоторепортажу.

Поєднуючи у собі всі три види традиційних ЗМІ (пресу, радіо і телебачення), нові медіа творять сучасний культурний феномен на основі діалогічності між адресантом і адресатом з подальшою заміною ролей.

Січень 2014 р.