ПРАЦІ ЖИТАРЮКА МАР’ЯНА ГЕОРГІЙОВИЧА (БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК)

Праці

Житарюка Мар’яна Георгійовича

(Бібліографічний покажчик)

Розділ 1

Монографії, підручники, навчальні посібники, брошури

Житарюк М.Г. Московська режисура Голокосту: слов’янська любов чи азійська ненависть? Трактування проблеми в українській та закордонній журналістиці довоєнного періоду: історико-публіцистичний аспект: Наук. брошура / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів, 1997. – 56 с.

Житарюк М.Г. На межі епох: Публіцистика / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів: За вільну Україну, 1997. – 132 с.

Житарюк М.Г. Четвертована, але жива. Закордонна преса про політичні процеси в Україні напередодні Другої світової війни: Монографія / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів: За вільну Україну, 1997. – 128 с.

Житарюк М.Г. Великий спорт і мас-медіа: Навчальний посібник і тексти лекцій / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів: Світ, 1997. – 84 с.

Чаадаєв Петро Якович. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки) / упорядник М.Г.Житарюк; переклад з рос. М.Г.Житарюка, В.А.Житарюк. – Львів, 2005. –168 с.

Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: Монографія / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів, 2008. – 416 с.

Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: монографія [Електронний ресурс] / Мар’ян Георгійович Житарюк. – 80 Мin / 700 МВ. – Львів, 2008. – 418 с. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM); 12 см. – Систем. вимоги: Pentium; 32 Mb RAM; Windows 95, 98, 2000, XP; MS Word 97-2000. – Sociokulturna_model_ZMI\monograf_a5_cd.pdf. Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2013/01/blog-post_7946.html.

Реклама і зв’язки з громадськістю: конспект лекцій: Навчальний посібник. Електронне видання [Електронний ресурс] /Уклад. М.Г.Житарюк. – Вінниця, 2013. – 105 с. Режим доступу: http://przhyt.ucoz.ua/_ld/0/14_posibnyk_reklam.pdf; http://vvpk.at.ua/_ld/22/2275_14_posibnyk_rek.pdf

Методичні посібники

Житарюк М.Г. Молодь Західної України та політична влада (на прикладі Львівської області) / Мар’ян Георгійович Житарюк // Молодь і політична влада: Сучасні проблеми взаємостосунків: Наук. звіт / Авт. колектив: Корнієвський О.А., Житарюк М.Г., Лисенко В.І. та інші. – К.: Укр. наук.-досл. інст. проблем молоді, 1996. – С.50-64с.

Житарюк М.Г. Покажчик публікацій про окремі молодіжні організації (1989-1996) / Мар’ян Георгійович Житарюк // Молодь і політична влада: Сучасні проблеми взаємостосунків: Наук. звіт / Авт. колектив: Корнієвський О.А., Житарюк М.Г., Лисенко В.І. та інші. – К.: Укр. наук.-досл. інст. проблем молоді, 1996. – С.67-78.

Житарюк М. Великий спорт і мас-медіа. Методичні вказівки до спецкурсу для студентів денного, заочного та екстернатного навчання факультетів журналістики спеціалізації “Міжнародна журналістика” / М.Житарюк. – Львів:  ЛДУ, 1997. – 12 с.

Житарюк М. Як виконувати студентські наукові роботи. Навчально-методичні поради для студентів денного, заочного та екстернатного навчання факультету журналістики / М.Житарюк.. – Львів:  ЛДУ, 1998. – 8 с.

Житарюк М. Як виконувати студентські наукові роботи. Навчально-методичні поради для студентів факультету журналістики. – Вид. 2 / М.Житарюк. – Львів: ЛНУ, 2000. – 8 c.

Житарюк М. “Гарячі точки” планети у засобах масової інформації. Програма спецкурсу і навчально-методичні поради для студентів факультету журналістики (спеціалізації “Міжнародна журналістика”) / М.Житарюк.. – Львів: ЛНУ, 2000. – 12 с.

Житарюк М. Сучасні французькі друковані ЗМІ. Програма курсу і навчально-методичні поради (для університетів, спеціальність 7.030201 “Журналістика” / М.Житарюк.. – Львів: ЛНУ, 2000. – 8 с.

Житарюк М. Як проходити виробничу практику і правильно оформляти звітні документи. Навчально-методичні поради для студентів факультету журналістики спеціалізації “Міжнародна журналістика” / М.Житарюк.. – Львів: ЛНУ, 2000. – 12 с.

Житарюк М. Зарубіжні теорії та моделі масової інформації: тези лекцій (25 лекцій) [Електронний ресурс] / М.Житарюк. // Навчальний сайт дисципліни: Львів, 2010. Режим доступу до публікації: http://ztmmi.ucoz.ru/load. – 300 с.

Житарюк М. Зарубіжні теорії та моделі масової інформації. Навчально-методичний посібник напряму підготовки: 6.030301 “Журналістика” спеціальності „Журналістика” факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка / М.Житарюк.. – Львів, 2011. – 28 с.

Вступ до журналістики. Тези лекцій [Електронний ресурс] / уклад. М.Г.Житарюк // Медіапростір: моделі і практики. – 2013. – Режим доступу: http://mgzhyt.ucoz.ru/load.

Розділ 2

Статті, рецензії, передмови

Житарюк М. “Діло”, що спонукало до діла / Мар’ян Житарюк // Віче: теоретичний і громадсько-політичний журнал. – К., 1997. – №4 (61). – С.143-146.

Житарюк М. Боротьба за українську автономію Галичини й утвердження державницьких настроїв серед українців (за матеріалами газети “Діло” у 30-х рр. ХХ ст.) / Мар’ян Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 1998. – Вип.5. – С.377-386.

Житарюк М. Англійська преса про українську проблему / Мар’ян Житарюк // Публіцистика і тенденції розвитку світу: збірник наук. статей. – Львів, 1999. – С.90-101.

Житарюк М. Україна в міжвоєнний період (огляд британської преси) / Мар’ян Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 1999. – Вип.6. – С.428-440.

Житарюк М. Спорт як явище журналістики – ознака повноцінності держави (теоретико-методологічний аспект) / Мар’ян Житарюк // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Журналістика”. – Вип.7. – К., 1999. – С.69-73.

Житарюк М. Преса Франції та інформаційні глобалізаційні процеси / Мар’ян Житарюк // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – Вип.3. – С.88-93.

Житарюк М. “Елітна”, “елітарна”, “опінієтворча”, “якісна” преса і преса думок: синоніми чи пароніми? / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія “Журналістика”. – Вип.21. – Львів: ЛНУ, 2001. – С.194-197.

Житарюк М. Функціонування сучасних ЗМК в умовах інформаційної глобалізації: плюси і мінуси / Мар’ян Житарюк // Актуальні проблеми журналістики: Збірник наук. праць. – Ужгород, 2001. – С.69-73.

Житарюк М. Організаційні засади роботи редколегії шкільної газети, або З лікнепу для юнкора / Мар’ян Житарюк // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2001. – Вип.4-6, на пошану професора Михайла Нечиталюка з нагоди 80-річчя від дня народження. – С.208-215.

Житарюк М. “Українська проблема” очима зарубіжної публіцистики: інтерпретаційна модель (за матеріалами щоденника “Діло”) / Мар’ян Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2001. – Вип.9. – С.357-384.

Житарюк М. Відображення суті більшовизму як чільний напрям політичної публіцистики “Діла”: специфіка та проблематика / Мар’ян Житарюк // Ex professo: Збірник праць Дніпропетровського університету. –Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2001. – С.257-264.

Житарюк М. Інтерпретаційна модель комунікації як спосіб відображення закордонної публіцистичної думки (“Діло” про антиукраїнську політику Москви в Україні у 30-ті роки ХХ століття) / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету, серія “Журналістика”. – Вип.22. – Львів, 2002. – С.242-256.

Житарюк М. Правознавчі рецепції функціонування ЗМК Франції / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія “Журналістика”. – Вип. 25. – Львів, 2004. – С.390-396.

Житарюк М. ЗМІ України: проблеми становлення й функціонування / Мар’ян Житарюк // Український альманах. – Варшава, 2003. – С.119-123.

Житарюк М. [Псевдо Лев Левкович] Брехня і терор у системі політичних маніпуляцій / Мар’ян Житарюк // Медіакритика: наук. журнал. – Львів: Інститут екології масової інформації ЛНУ ім. І.Франка. – 2004 – Ч.7. – С.30-34.

Житарюк М. Не формальні реформи, а системні зміни / Мар’ян Житарюк // Медіакритика. – Львів, 2005. – №10. – С.71-75.

Житарюк М. Публіцистика П.Я.Чаадаєва як різновид глобалізаційного позитиву / Мар’ян Житарюк // Нова філологія. – Запоріжжя, 2005. – №3 (23). – С.94-102.

Житарюк М.Г. Від упорядника. Примітки. Науковий покажчик / М.Г.Житарюк // Чаадаєв Петро Якович. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки); переклад з рос. М.Г.Житарюка, В.А.Житарюк / упорядник М.Г.Житарюк. – Львів, 2005. – С.3-5; 156-158 (168 с.).

Житарюк М. Російський націонал-шовінізм чи цивілізаційний європоцентризм? / Мар’ян Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2005. – Вип. 13. – С.457-465.

Житарюк М. Суспільне мовлення України: морально, чесно, компетентно? [Електронний ресурс] / Мар’ян Житарюк // Журналістська майстерність. – 2013. – 19 січ. – Режим доступу до публікації: http://mgzhyt-zm.blogspot.com/2014/01/blog-post_6989.html / Передрук із сайту: Інститут масової інформації. – 2005. – 20 жовт. / Архів ІМІ, посилання неактивне: http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18282.

Житарюк М. ТРК «Україна» – канал масової маніпуляції? / Мар’ян Житарюк // Медіакритика. – Львів, 2005 – Ч.8. – С. 30-34.

Житарюк М. Шоуманія і свобода безвідповідальності. Нотатки з приводу девальвації професійних журналістських принципів [Електронний ресурс] / Мар’ян Житарюк // Журналістська майстерність. – 2013. – 19 січ. – Режим доступу до публікації: http://mgzhyt-zm.blogspot.com/2014/01/blog-post_19.html / Передрук із сайту: Інститут масової інформації. – 2005. – 12 груд. / Архів ІМІ, посилання неактивне: http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18321

Житарюк М. Суспільне мовлення України в контексті соціокультурного моделювання / Мар’ян Житарюк // Інформаційне суспільство. – К., 2005/2006. – Вип.2/3. – С.62-64.

Житарюк М. Міжнародна тематика в українських ЗМІ. Матеріали до навчального семінару „Міжнародна журналістика” [Електронний ресурс] / Мар’ян Житарюк // Журналістська майстерність. – 2013. – 19 січ. – Режим доступу до публікації: http://mgzhyt-zm.blogspot.com/2014/01/blog-post_8114.html / Передрук із сайту: Інститут масової інформації. – 2006. – 29-30 верес.

Житарюк М. Телевізійно-політичний дискурс – нова реалія українських електронних мас-медіа [Електронний ресурс] / Мар’ян Житарюк // Журналістська майстерність. – 2013. – 19 січ. – Режим доступу до публікації: http://mgzhyt-zm.blogspot.com/2014/01/blog-post_4360.html / Передрук із сайту: Інститут масової інформації. – 2006. – 13 жовт. / Архів ІМІ, посилання неактивне: http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18517

Житарюк М. Українська журналістика: дилема вибору (канал комунікації чи засіб інформації?) / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2006. – Вип.29. – С.78-84.

Житарюк М. Наукова робота студентів: міф чи реальність? / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2006. – Т.23. – С.180-181.

Житарюк М. Особливості підготовки журналістів в контексті вищої освіти в Україні / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2006. – Вип.28. – С.148-151.

Житарюк М. Проблема моделювання преси в системі науки про журналістику / Мар’ян Житарюк // Українське журналістикознавство. – Київ: Інститут журналістики КНУ ім. Т.Шевченка, 2006. – №7. – С.34-38.

Житарюк М. Геополітично-культурна цілісність України як об’єктивний фактор впливу на модель журналістики / Мар’ян Житарюк // Збірник праць НДЦП. – Львів, 2007. – Вип.15. – С.224-232.

Житарюк М. Лінгвосоціокультурні моделі: індивідуальне і колективне / Мар’ян Житарюк // Українська журналістика в контексті світової: збірник наукових праць зі спеціальності „Журналістика”. – К., 2007. – Вип.6. – С.97-104.

Житарюк М. Моделі тексту у структурі соціокультурного моделювання журналістики: перспективні методи (аналогії і конструювання) / Мар’ян Житарюк // Журналістика. – Київ, 2007. – Вип.6 (31). – С.63-67.

Житарюк М. Національно-світоглядна журналістика як перспективний напрям в умовах глобалізації / Мар’ян Житарюк // Науковий вісник Ужгородського університету. – Серія: Філологія. –Ужгород, 2007. – Вип.17. – С.23-27.

Житарюк М. Проблемні аспекти моделей журналістики  / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2007. – Вип.30. – С.51-61.

Житарюк М. Роздержавлення українських ЗМІ: законодавча казуїстика і публічний  демагогізм / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2007. – Т.27. – С.49-54.

Житарюк М. Українська інформаційна політика: відсутність стратегічних орієнтирів / Мар’ян Житарюк // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія: збірник праць кафедри української преси і дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів, 2007. – Вип.8. – С.157-160.

Житарюк М. Українські ЗМІ: система чи інструмент (проблеми журналістики на тлі незахищеності журналістів)? / Мар’ян Житарюк // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія: збірник праць кафедри української преси і дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів, 2007. – Вип.8. – С.12-19.

Житарюк М. Ґенетичність інформації: вектори журналістики / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка. – К., 2008. – Т. 29. – С.92-99.

Житарюк М. Журналістика: соціокультурний адекват дійсності чи створення віртуальних реальностей? / Мар’ян Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2008. – Вип. 1 (16). – С.142-155.

Житарюк М. Міжнародна квазіпроблематика ЗМІ України як наслідок нефунціональності української міжнародної журналістики  / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2008. – Т.30. – С.48-56.

Житарюк М. Субстанційність інформації: модель „масовий адресант – масовий адресат” як вектор світоглядності / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2008. – Вип.32.– С.278-287.

Житарюк М. Українська соціокультурна модель в мас-медіа / Мар’ян Житарюк // Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності „Теорія та історія журналістики”. – К., 2008. – Вип. 2 (7). – С.42-59.

Житарюк М. Функціонально-прагматичний аспект журналістського тексту в системі аспектів соціально-культурних моделей журналістики / Мар’ян Житарюк // Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності 27.00.04 – „Теорія та історія журналістики”. – К., 2008. – Вип. 3 (8). – С.50-58.

Житарюк М. Система української журналістики: спроба побудови універсальної моделі / Мар’ян Житарюк // Вісник Дніпропетровського університету. – Серія: Соціальні комунікації. Літературознавство. – Вип.10. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського університету, 2008. – С.56-67.

Житарюк М. Теорія конгруентності Ч.Осґуда і П.Татенбаума: функціональні параметри і проблеми ефективності в масмедійних дослідженнях / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики: науковий збірник. – К., 2008. – Т.32. – Липень-серпень. – С.17-23.

Житарюк М. Типологічна модель сучасної журналістики України (інтеграція дуальних домінант) / Мар’ян Житарюк // Українське журналістикознавство: Щорічний науковий журнал. – К., 2008. – Вип. 9. – С.14-21.

Житарюк М. Трансформація теорії журналістики: об’єктивна реальність чи дисциплінарна матриця? / Мар’ян Житарюк // Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору: збірник наукових праць. – Тернопіль-Львів, 2008. – Т.1. – С. 53-57.

Житарюк М. Міжнародна квазіпроблематика ЗМІ України як наслідок нефунціональності української міжнародної журналістики / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2008. – Т.33. – Жовтень-грудень. – С.69-77.

Житарюк М. Політична журналістика в Україні: свобода слова чи свобода безвідповідальності? / Мар’ян Житарюк // Політика і публіцистика. – 2009. – Вип. 1 (6). – С.102-115.

Житарюк М. Субстанційність інформації: модель „масовий адресант – масовий адресат” як вектор світоглядності / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2009. – Вип.32.– С.32-41.

Житарюк М. Проблема моделювання преси в системі науки про журналістику / Мар’ян Житарюк // Наукові записки Інституту журналістики: науковий збірник. – К., 2010. – Т.39. – Квітень-червень. – С.16-20.

Житарюк М. Концепт інформаційного балансу в когнітивних теоріях / Мар’ян Житарюк // Актуальні питання масової комунікації: науковий журнал. – К., 2010. – С.26-33.

Житарюк М. Універсальна модель української журналістики: оцінки і бачення в контексті побудови / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету: Серія журналістики. – Львів, 2011. – Вип.35. – С.72-82.

Житарюк М. Трансформаційні тенденції сучасної журналістики: до питання про функції і принципи / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2011. – Вип.34. – Ч.2. – С.109-120.

Житарюк М. Телебачення як плацдарм селективної комунікативної технології / Мар’ян Житарюк // Медіакритика. – Львів, 2011. – 27 жовт. [Електронний ресурс]. Режим доступу до публікації: http://www.mediakrytyka.info/ohlyady-analityka/telebachennya-yak-platsdarm-selektyvnoyi-komunikatyvnoyi-tekhnolohiyi.html

Житарюк М. Інформаційна безпека України: від журналістикознавчих студій до медіапрактики / Мар’ян Житарюк // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія: Збірник праць кафедри української преси і дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів, 2011. – Вип. 4 (10). – С.276-282.

Житарюк М. Адекватність і віртуальність журналістики  / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. – Серія: Журналістика. – Львів, 2011. – Вип.33. – С.65-72.

Житарюк М. До питання про ставлення представників ЧСР та Румунії до „українського питання” у 30-х рр. ХХ ст. в політичних концепціях і публікаціях (на прикладі часопису „Діло”) / Мар’ян Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. – Львів, 2012. – Вип. 2 (20). – С.125-139.

Житарюк М. Інструментальна модель контенту „влада – ЗМІ” як основа заперечення формату національної ідентичності в умовах глобалізації / Мар’ян Житарюк // Вісник Львівського університету. Серія Журналістика : Збірник наукових праць. – 2012. – Вип. 36. – С. 137–146.

Житарюк М.Г. Оціночні спектри універсальної моделі української журналістики / М.Г.Житарюк // Сучасна медіакультура: контент, концепції, перспективи (українсько-польський досвід): колективна монографія / Й.Лось, С.Ґавронський, Т.Лильо, М.Уліта та ін. – Львів – Жешув, 2012. – С.63-69 (392 с.).

Житарюк М. Організаційні засади роботи редколегії шкільної газети / Мар’ян Житарюк // Журналістика і мистецтво слова: Збірник наукових статей. / За заг. ред., упоряд. В.О.Гандзюк. – Вип. 4. – Вінниця: ПП "Меркьюрі-Поділля", 2012. – С. 8-12.

Житарюк М.Г. Лингвосоциокультурные модели: к вопросам содержания, структуры, значения медиатекста [Текст и электронный ресурс] / М.Г.Житарюк // Медиатекст как полиинтенциональная система: сб. статей / отв. ред. Л.Р.Дускаева, Н.С.Цветова. – СПб.: С.-Петерб. Гос. Ун-т, 2012. – С.24-33. – Режим доступа: http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1350844183_58.pdf

Житарюк М. Субстанційність медіакомунікацій в контексті формування інформаційного балансу / М.Г.Житарюк // Журналістика й мистецтво слова: Збірник наук. ст. / Гол. ред. В.М.Каленич. – Вип. 5. – Вінниця, 2013. – С.20-24.

Житарюк М. «Свобода» – вільне слово українців Америки: рецензія / М.Г.Житарюк // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства". – Львів, 2013. – Вип. 3 (21). – С.453-456.

Житарюк Мар’ян, Цісак Войцех. Клонофакти як різновид реалізації віртуальної реальності (на прикладі політичних месиджів України) / М.Житарюк, В.Цісак // Сучасна медіакультура: контент, концепції, перспективи (українсько-польський досвід): колективна монографія / Й.Лось,  С.Ґавронський, Т.Лильо, М.Уліта та ін. – Жешув – Львів, 2014. – С.   (інформація про сторінки і назву колективної монографії – після 16 лютого 2014 р.)

Житарюк М. Свобода слова, свобода дій, свобода вибіркової відповідальності [Електронний ресурс] // Журналісти і журналістика. – Львів, 2013. – 15 черв. – Режим доступу: http://mgzhyt.ucoz.ru/_ld/0/7_2013_nszu_ekspr.pdf.

Житарюк М.Г. Клонофакти як різновид реалізації віртуальної реальності (на прикладі політичних месиджів України) [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2013. – 1 груд. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2013/12/blog-post.html.

Житарюк М.Г. Офіційна дифамація: перезавантаження за наростанням [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2013. – 1 груд. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2013/12/blog-post_1.html.

Житарюк М.Г. Соціокультурні спектри нових медіа [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2014. – 7 січ. Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2014/01/blog-post.html.

Житарюк М., Цісак В. Медіакультурні особливості сучасної України [Електронний ресурс] / М.Житарюк, В.Цісак // Журналісти і журналістика. – 2014. – 8 січ. Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2014/01/blog-post_8.html.

Житарюк М. Медіакультурний феномен і особливості сучасної України [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2014. – 12 січ. Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2014/01/blog-post_12.html

Розділ 4

тексти і тези доповідей, виступів на конференціях

Житарюк М. Молодіжні мас-медіа України: ніша вільна / М.Житарюк // Українська періодика: історія і сучасність: доп. та повід. Четвертої Всеукр. наук.-теорет. конф. 19-20 грудня 1997 р. – Львів, 1997. – С. 170-173.

Житарюк М. Журналістика в Україні – це спосіб пропаганди, а не засіб контролю за владою: тези доповіді [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Всеукраїнські громадські слухання “Незалежна преса – незалежний громадянин – незалежна держава”, Київ, 30 листопада 2002 р., Будинок вчителя. – Режим доступу до публікації:  http://olden.imi.org.ua/node/345.

Житарюк М. Дещо про стан міжнародної журналістики в Україні та наявність у її публікаціях ексклюзивних матеріалів з-за кордону: тези доповіді / М.Житарюк // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід. Восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф. – Львів, 2003. – 24-26 жовт. – С.550-554.

Житарюк М. Правда слова в контексті кризи моралі людства / М.Житарюк // Українська журналістика в контексті доби: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, 23-24 вересня 2004 р., м. Львів / За ред. С.Костя. – Львів, 2004. – С.342-346.

Житарюк М. Сучасні домінанти української журналістики / М.Житарюк // Українська періодика: історія і сучасність: доп. та повідомл. Всеукраїнської наук.-теорет. конф., Львів, 28-29 жовт. 2005 р. / НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М.М.Романюка. – Львів, 2005. – С.379-383.

Житарюк М. Гальмування вищої освіти через середню – найбільша проблема [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналістика 2006: українське журналістикознавство та освіта в контексті євроатлантичного процесу: тези Міжнародної наукової конференції, 25-26 травня 2006 р. / Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К., 2006 // Теорії і моделі журналістики. – Режим доступу: http://mgzhyt1.blogspot.com/2014/01/blog-post_3051.html.

Житарюк М. Відлуння ідей Чаадаєва в українській суспільній думці. Дещо про глобалiзм думки i чину [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Історичний лекторій: лекція і презентації книги перекладів П.Я.Чаадаєва українською мовою / Бібліотека української літератури в Москві, 10-11 лист. 2006 р. – М., 2006 // Теорії і моделі журналістики. – Режим доступу: http://mgzhyt1.blogspot.com/2014/01/blog-post_19.html.

Житарюк М. Державна інформаційна політика: відсутність стратегічних орієнтирів [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Звітна науково-практична конференція факультету журналістики: матеріали, Львів, 8-9 лютого 2007 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007 // Теорії і моделі журналістики. – Режим доступу: http://mgzhyt1.blogspot.com/2014/01/blog-post_9273.html.

Житарюк М. Реформування системи української журналістики: роздержавлення чи ліквідація? / М.Житарюк // Методологічне забезпечення підготовки журналістських кадрів у процесі роздержавлення мас-медіа та створення системи суспільних та громадських ЗМІ: матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 24-25 травня 2007 р. / Інститут журналістики КНУ ім. Т.Шевченка. – К., 2007. – С.74-82.

Житарюк М. Роль наукових праць української діаспори у становленні національного журналістикознавства (історіографічно-методологічний аспект) / М.Житарюк // Українська періодика: історія і сучасність: доп. та повідомл. Дев’ятої всеукраїнської наук.-теорет. конф., Львів, 31 жовт.-1 лист. 2008 р. / НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника. НДЦ періодики; за ред. М.М.Романюка. – Львів, 2008. – С.71-87.

Житарюк М. ЗМІ – ЗМК, засіб інформації – канал комунікації: предметно-конструктивний модифікатор [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Історія і журналістика: концепція історичної правди: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, Львів, 28 лист. 2008 р. / ЛНУ ім. І.Франка, факультет журналістики. – Львів, 2008 // Теорії і моделі журналістики. – Режим доступу: http://mgzhyt1.blogspot.com/2014/01/blog-post_7112.html.

Житарюк М. Національні ЗМІ в структурі глобальних інформаційних каналів: об’єктивні та суб’єктивні фактори / М.Житарюк // Соціальні комунікації в стратегіях формування суспільства знань: матеріали міжнар. наук. конф., 26–27 лют. 2009 р. : у 2 ч. — Х., 2009. — Ч. 1. – С.155-157.

Житарюк М.Г. Медіатекст і лінгвосоціокультурні моделі: аспекти взаємодії: тези виступу [Електронний ресурс] / М.Г.Житарюк // ІХ Всеукраїнський соціолінгвістичний семінар, Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка, 4 квітня 2012 р. // Журналісти і журналістика. –  2012. – 12 квіт. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2012/04/blog-post.html.

Житарюк М.Г. Субстанциальность медиакоммуникации как социокультурный фактор формирования информационного баланса [Текст и электронный ресурс] / М.Г.Житарюк // Речевая коммуникация в средствах массовой информации: матер. II Междунар. науч.-практич. семинара, Санкт-Петербург, 17–19 апреля 2013 г. / под ред. В.В.Васильевой, В.И.Конькова. — СПб.: С.-Петерб. гос. ун-т, высш. шк. журн. и мас. коммуникаций, 2013. — С.35-38 (284 с.). – Режим доступа: http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1365585974_5015.pdf

Житарюк М.Г. Некоторые особенности реальности и виртуальности в журналистике // Век информации. № 3. 2014. С. 52-61. URL: https://elibrary.ru/item.asp?id=25469706 

Розділ 5

Публіцистика, журналістська аналітика, документалістика

Житарюк М. Хто такі «екстремісти»? / М.Житарюк // Зоря комунізму. – 1990. – 26 черв.

Žitarjuk Marian, Kuusma Hannes. Impeeriumi ikkest vabaneda püüudvad rahvad otsivad üksteiselt tuge / Marian Zitarjuk, Hannes Kuusma // Viru sõna. – 1990. – 11 august.

Житарюк М. «Ми українці», - кажуть наші краяни в Естонії / М.Житарюк // Молодь України. – 1991. – 22 серп.

Житарюк М. Що кажуть лідери ЦК КП Естонії…/ М.Житарюк // Молодь України. – 1991. – 28 серп.

Житарюк М. Кримські враження / М.Житарюк // Українське слово. – 1991. – 21 лист.

Житарюк М. Василь Іванчук: «Хотів би виступати під синьо-жовтим прапором» // Українське слово. – 1991. – 5 груд.

Житарюк М. Чия правда? / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 20 лют.

Житарюк М. Катерина Баль: «Мої сини виховані Божим духом…» / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 2 квіт.

Житарюк М. Перший – і останній український клас? / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 5 берез.

Житарюк М. Трагедія почалася у 40-ому. Як живете, нащадки великих синів України? / М.Житарюк // Заповіт: всеукраїнський тижневик. – 1992. – 5 берез.

Житарюк М. Рівняймося на Львів? / М.Житарюк // Молодь України. – 1992. – 30 квіт.

Житарюк М. «Самаранч не знав спортивної України»: інтерв’ю з В.Борзовим, міністром у справах молоді і спорту / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 12 трав.

Житарюк М. Комітет захисту Криму проти Республиканского движения Крым / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 12 трав.

Житарюк М. Карпати: що завтра? («Круглий стіл») / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 26 трав.

Житарюк М. Буржуазне “Діло” про людомор у “совітському раю” / М.Житарюк // Українське слово: Міжнародний тижневик: Київ-Львів-Париж, 1992. – 6 серп.

Житарюк М. В обіймах клінічної смерті можуть опинитись найближчим часом змагуни України, якщо й надалі триватиме синдром «молодшого брата» / М.Житарюк // Високий Замок. – 1992. – 11 серп.

Житарюк М. Свобода! І декларативні гасла… / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 18 серп.

Житарюк М. Форум плеканих надій / М.Житарюк // Українське слово. – 1992. – 8 верес.

Житарюк М. Письменник Андрій Головко – вбивця, а в наших школах його все ще проходять (підготовлена публікація) / М.Житарюк // Заопвіт. – 1992. – 10 верес.

Житарюк М. «Сьогодні знову пролилася кров!» / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1992. – 6 жовт.

Житарюк М. «Зелений» світ іще зелений? Чи, може, трохи подорослішав? / М.Житарюк // Молодь України. – 1992. – 13 жовт.

Житарюк М. Замало декларувати розбудову українського війська. Надто у Криму / М.Житарюк // Молодь України. – 1992. – 15 жовт.

Житарюк М. Американці вибирають молодість. 42-му президентові США Біллу Клінтонові – 46 років / М.Житарюк // Високий Замок. – 1992. – 7 лист.

Житарюк М. Просто фахівці – добре. А національно свідомі дипломати – краще / М.Житарюк // Високий Замок. – 1992. – 5 груд.

Житарюк М. Імперський вірус уражує багатьох російських політиків. Вони знову мріють про велику державу у межах СРСР / М.Житарюк // Високий Замок. – 1992. – 23 груд.

Житарюк М. Як сніг на голову звалився ректор / М.Житарюк // Високий Замок. – 1993. – 14 січ.

Житарюк М. У статуті СНД – України місце де? Або чому не можна підписувати цей одіозний документ / М.Житарюк // Високий Замок. – 1993. – 21 січ.

Житарюк М. Інтеррух Донбасу: за незалежність України – без незалежності: політичний барометр / М.Житарюк // Молодь України. – 1993. – 10 бер.

Житарюк М. Лариса Скорик: «Компроміс шукають з опонентами. Із друзями є повне розуміння» / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 13 бер.

Житарюк М. Спроба імпічменту поки що провалилася. Але Хасбулатов і компанія з гри не вийшли / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 18 бер.

Житарюк М. Російські військові покидають Латвію… Хоча політики з Москви пручаються – як можуть. Із латвійських блокнотів / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 30 бер.

Житарюк М. Тамбур загального вагона. Із латвійських блокнотів / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 6 квіт.

Житарюк М. Рига, звичайно, не Крим. У ній є українська школа. Із латвійських блокнотів / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 8 квіт.

Житарюк М. «Латвійський шлях»: приклад для наслідування чи видавання бажаного за дійсне? Із латвійських блокнотів / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 22 квіт.

Житарюк М. Права людини: міфи і реальність, або Чому росіяни наполегливіші від латишів у прагненні отримати латвійське громадянство. Із латвійських блокнотів / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 4 трав.

Житарюк М. Кримчани, переймайте досвід! Минає два роки, як відкрито українську школу в Ризі / М.Житарюк // Молодь України. – 1993. – 4 трав.

Житарюк М. Моя адреса – не дім і не вулиця, а спеціальність моя - спекулянт / М.Житарюк // Молодь України. – 1993. – 11 трав.

Житарюк М. Канібальство в “совітському раю”. Минає 60 років із часу Геноциду / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 13 трав.

Житарюк М. Проблема громадянства – надумана, або Міфи і реальність про права людини в Латвії / М.Житарюк // Молодь України. – 1993. – 14 трав.

Житарюк М. Парадокс: коли вибори з вибором – найскладніше… вибирати. Із латвійських блокнотів / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 27 трав.

Житарюк М. Ядерна зброя: два погляди на проблему / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 27 трав.

Житарюк М. Немає фільтра антиінфляційного: інтерв’ю з Володимиром Гриньовим, заступником Голови Верховної Ради України / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 1 черв.

Житарюк М. Карбованець – не гроші, валютних бірж – нема. То що нам залишається? Кричать: бий куркуля? Інтерв’ю з Володимиром Черняком / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 8 черв.

Житарюк М. «ЮС»: «Із СБУ розберемося самі». Версії навколо скандалу / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 12 черв.

Житарюк М. Кримський гордіїв вузол. Його все ще не розв’язано, хоча політичний тиск дещо зменшився / М.Житарюк // Поклик сумління. – 1993. – №20 (червень).

Житарюк М. Українство як зло, або Крим влітку 1993-го: дві колонки з продовженням // Вісник Розділля. – 1993. – 14 лип., 21 лип., 28 лип., 4 серп. Те ж саме: Громада. – 22 лип., 24 лип., 29 лип.

Житарюк М. Скандал на «Поляроні» / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 15 лип.

Житарюк М. Останній заповіт Івана Гончара / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 22 лип.

Житарюк М. Цементу в Україні вистачає. Поки що / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 27 лип.

Житарюк М. Сірі дерева, сіра трава, довкілля сіре все… / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 3 серп.

Житарюк М. Протистояння / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 31 серп.

Никорак Ю., Житарюк М. Чорноморський флот не був, не є, але стане російським? / Ю.Никорак, М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 7 верес.

Житарюк М. Хімічний монстр – уже не монстр. Але біцепси свої накачує (Про РДГП «Сірка») / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 23 верес.

Житарюк М. Локальна війна (Про московські події) / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 25 верес.

Житарюк М. Без жодної машини Туполєва, на пальному, дорожчому, ніж у Європі, працюють львівські авіатори / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 28 верес.

Житарюк М. УРП погрожують. Соціал-націоналісти. Республіканці позиції не змінюють / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 30 верес.

Житарюк М. Нащадки професора Крупинського / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 9 жовт.

Житарюк М. Двопалатність нам не світить. І це плюс? / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 19 жовт.

Житарюк М. Українська «Політологія» унікальна на теренах Галичини: інтерв’ю з академіком Остапом Семківим / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 19 жовт.

Житарюк М. Альбервільське фіаско не повториться. Ліллєхамерський офсайд поки що не світить / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 4 лист.

Житарюк М. Його б до рани прикладати… Спогад про лікаря Мар’яна Панчишина – з нагоди 50-х роковин смерті / М.Житарюк // Молода Галичина. – 1993. – 9 лист.

Житарюк М., Лазарева А. Микола Горинь: Райони не задоволені нами так само, як і ми в області – центром / Мар’ян Житарюк, Алла Лазарева // Віче. – 1996. – Ч.3 (березень). – С.40-46.

Житарюк М. В українському професійному спорті простежується тенденція поліпшення якості виступів: інтерв’ю з Валерієм Борзовим, міністром України у справах молоді і спорту / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 23 квіт.

Житарюк М. Чи знає луцький НРУ, що виходить «ЗВУ», або Про п’яту колону на Волині / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 30 квіт.

Житарюк М. «Океан Ельзи» готується перемагати / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 21 трав.

Житарюк М. Електорат Єльцина святкує. А Зюганов готується віце-прем’єрувати? / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 6 лип.

Житарюк М. Ви робіть собі, як знайте – божеволійте, конайте… молоді, або Про так звану державну молодіжну політику / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 6 лип.

Житарюк М. Прем’єр РФ Віктор Черномирдін: «Уряд – не клуб, де красиво говорять» / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 11 лип.

Житарюк М. Бізнесовий прагматизм як домінанта російської політики щодо України / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 23 лип.

Житарюк М. «Другосортні» піднімають економіку Росії. За це їм «вдячні»: «гонят вон» / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 1 серп.

Житарюк М. Станіслав Шушкевич: «Україна на правильному шляху». Екс-глава Білоруської держави про ситуацію в Білорусі, Україні і Росії / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 8 серп.

Житарюк М. Бойчишина викрали спецслужби? / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 10 серп.

Житарюк М. Семен Шарецький, Голова ВР Білорусі: «Якщо наш Президент чхатиме на Конституцію, я не виключаю імпічменту» / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 17 серп.

Житарюк М. Вчинки Лукашенка сприяють пробудженню національної свідомості білорусів / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 29 серп.

Житарюк М. 26 осіб у камері: по черзі сплять, через день їдять, або два слова про громадян України в Мінському СІЗО / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 7 верес.

Житарюк М. Шлях педагога, дослідника, публіциста / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 5 жовт.

Житарюк М. Ельдар Рязанов: «Нові росіяни ще не доросли до Третьякова…», або про деякі проблеми пострадянського кінематографа / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 9 лист.

Житарюк М. Спортивна дипломатія в офсайді? / Мар’ян Житарюк // Смолоскипи: Молодіжний український національний журнал. – 1996. – Ч.1. – С.60-64.

Житарюк М. Школа молодих політиків – школа пошуку компромісів / Мар’ян Житарюк // Смолоскипи: Молодіжний український національний журнал. – 1996. – Ч.1. – С.9-10.

Житарюк М. Непомічених «перлин» більше, ніж треба, або Чи багато нових імен засвітив наймасштабніший за останні роки мистецький фестиваль? / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1996. – 5 груд.

Житарюк М. Геннадій Удовенко прийняв Білла Клінтона на прохання останнього: ексклюзив / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1997. – 15 лист.

Житарюк М. Начхати на Конституцію постачальникам тепла, газу, води / М.Житарюк // За вільну Україну. – 1997. – 16 груд.

Житарюк М. Володимир Здоровега: Український журналіст не захищений ніяк: інтерв’ю [Електронний ресурс] / Мар’ян Житарюк // Сайт Інституту масової інформації. – К., 2003. – 23 січ. – Режим доступу до публікації: http://olden.imi.org.ua/node/19065.

Житарюк М. Параліч інформаційних ресурсів України. Випадковість чи реалізація чийогось плану? [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2009. – 25 груд. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/search?updated-min=2009-01-01T00:00:00%2B02:00&updated-max=2010-01-01T00:00:00%2B02:00&max-results=1

Петренко О. Викладацька й наукова робота – колективна. Як і журналістська: інтерв’ю з М.Житарюком [Текст і електронний ресурс] / Олег Петренко, Мар’ян Житарюк // Молодь України // 2010. – 5 лют. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2010/02/blog-post.html.

Житарюк М. Національні ЗМІ у структурі глобальних інформаційних каналів: об’єктивні і суб’єктивні фактори [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2010. – 11 лют. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2010/02/blog-post_11.html

Житарюк М. Інформаційне кілерство від функціонерів ЛОО НСЖУ [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2013. – 3 жовт. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2013/10/blog-post.html.

Житарюк М. «Капут» демократії і Україні, або жертовність як основа розвитку [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2013. – 4 груд. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2013/12/blog-post_4.html.

Житарюк М. Влада партії регіонів, а не українського народу, - флагман масових протестів і стимул відродження сепаратизму [Електронний ресурс] / М.Житарюк // Журналісти і журналістика. – 2013. – 8 груд. – Режим доступу: http://mgzhyt.blogspot.com/2013/12/blog-post_8.html.

Розділ 7

Художні твори і переклади

Житарюк М. «О, ми – залежники, ми – не залежні…»: поетична добірка / М.Житарюк // Молодь України. – 1992. – 16 жовт.

Житарюк М. Чаадаєв Петро Якович. Філософічні листи. Лист перший; переклад з рос. / М.Житарюк // Чаадаєв П.Я. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки.... – Львів, 2005. – С.6-20.

Житарюк М. Чаадаєв Петро Якович. Філософічні листи. Лист третій; переклад з рос. / М.Житарюк // Чаадаєв П.Я. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки.... – Львів, 2005. – С.31-38.

Житарюк М. Чаадаєв Петро Якович. Апологія божевільного; переклад з рос. / М.Житарюк // Чаадаєв П.Я. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки.... – Львів, 2005. – С.91-102.

Житарюк М. Чаадаєв Петро Якович. Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки); переклад з рос. / М.Житарюк // Чаадаєв П.Я. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки.... – Львів, 2005. – С.103-151.

Житарюк М. Чаадаєв Петро Якович. Декілька слів про польське питання; переклад з рос. / М.Житарюк // Чаадаєв П.Я. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки.... – Львів, 2005. – С.152-155.

Розділ 8

Автореферати дисертацій

Житарюк М.Г. Формування європейською пресою громадської думки про політичне становище України 30-х років ХХ століття (проблематика та специфіка відображення): автореф. дис… канд. філол. наук.: 10.01.08 – журналістика / М.Г.Житарюк, ЛДУ ім. І.Франка. – К., 1997. – 23 с.

Житарюк М.Г. Формування європейською пресою громадської думки про політичне становище України 30-років XX ст. (проблематика і специфіка відображення): дис... канд. філол. наук: 10.01.08 – журналістика / М.Г.Житарюк, Львівський держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1997. – 222с.

Житарюк М.Г. Українська журналістика як соціокультурна модель: ґенезис, домінанти у світовому інформаційному контексті: автореф. дис. … докт. наук із соц. комун.: 27.00.04 – теорія та історія журналістики / М.Г.Житарюк, Інститут журналістики, Київський нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2009. – 36 с.

Житарюк М.Г. Українська журналістика як соціокультурна модель: ґенезис, домінанти у світовому інформаційному контексті: дис. … докт. наук із соц. комун.: 27.00.04 – теорія та історія журналістики / М.Г.Житарюк, Інститут журналістики, Київський нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2009. – 408 с.

Житарюк М.Г. Відгук офіційного опонента на дисертацію: Бондаренко Таміла Олексіївна. Екологічна етика журналу „The Eсologist” у контексті глобалізацій них процесів у соціальних комунікаціях: рукопис. Дис. … кандидата наук із соціальних комунікацій: 27.00.01 – теорія та історія соціальних комунікацій / Т.О.Бондаренко, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна; Захист відбувся: Харків: Харківська державна академія культури, спеціалізована вчена рада Д 64.807.02. – 2008. – 29 жовт.

Житарюк М.Г. Відгук на автореферат: Іванишин Петро Васильович. Поезія Петра Скунця (художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя): рукопис. Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06 – теорія літератури / П.В.Іванишин; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Львів, 2000. – 20 с. (захист відбувся 20 груд. 2000 р.) / М.Г.Житарюк. – 2000. – 5 груд.

Житарюк М.Г. Відгук на автореферат: Балагутрак Микола Петрович. Українська етнопсихологія ХІХ століття: рукопис. Автореф. дис. … канд. історичних наук: 07.00.05 – етнологія / М.П.Балагутрак; Інститут народознавства НАН України. – Львів, 2004. – 23 с. (Захист відбувся 9 березня 2004 року) / М.Г.Житарюк. – 2004. – 18 лют.

Житарюк М.Г. Відгук на автореферат: Онуфрів Соломія Тарасівна. Політичний дискурс ЗМІ України у світовому інформаційному просторі: рукопис. Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.08 – журналістика / С.Т.Онуфрів, Львівський національний університет ім. І.Франка. – Захист відбувся: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка 15 березня 2005 р. – К., 2005. – 20 с. / М.Г.Житарюк. – 2005. – 2 берез.

Житарюк М.Г. Відгук на автореферат: Супрун В.М. Творча індивідуальність Миколи Понеділка-Епіка: рукопис. Автореф. дис. … кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література / В.М.Супрун, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. – Кіровоград, 2007. – 20 с. (захист відбувся 18 травня 2007 р.) / М.Г.Житарюк. – 2007. – 24 квіт.

Житарюк М.Г. Відгук на автореферат: Бец Мария Владимировна. Аксиологическая соотнесенность текста информационно-аналитической статьи и комментария в виртуальном пространстве Рунета: рукопись. Автореф. диссерт. … кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – русский язик / М.В.Бец, Кемеровский государственный университет. – Кемерово, 2013. – 21 стр. – Защита достоялась в КГУ 12 декабря 2013 г. / М.Г.Житарюк. – 2013. – 14 нояб.

Підготовлений список станом на 20.01.2014 р.

СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ УКРАЇНИ: МОРАЛЬНО, ЧЕСНО, КОМПЕТЕНТНО?

20 жовтня 2005 р.

З архіву Інституту масової інформації.

ПЕРЕДРУК або відновлення публікації

Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:

http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18282.

Мар’ян Житарюк, м. Львів

Тема суспільного мовлення – не тільки данина моді в нових українських політичних і медійних реаліях, а й об’єктивна реальність з точки зору природних процесів розвитку ЗМІ, гармонізації взаємин між ЗМІ та суспільством. Загалом суспільне мовлення – різновид народного блага, надбання, що покликане оздоровити процеси соціокультурного моделювання, в т.ч. і преси.

Для чіткості формулювань пропоную дві тези.

По-перше, в Україні давно назріла потреба, навіть необхідність створення громадського мовлення (телебачення і радіо).

По-друге, те, як саме почалась реалізація проекту в першій половині 2005 року, не може нікого залишати байдужим, адже шкоди було завдано більше, ніж зроблено користі. Крок вперед, а два назад.

Тепер детальніше. Європейські країни пройшли цей шлях по-різному, але загалом успішно. Одним з перших класичних прикладів відходу від стандартів державного мовлення стала британська корпорація ВВС. Схожі процеси відбувались і в інших країнах.

У чому різниця між тим, що у світі прийнято називати громадським мовленням і що давно та успішно працює, і тим, що намагались нав’язати пересічному українцеві українські “реформатори” та “професіонали” М.Томенко, Т.Стецьків та інші?

У світі існують різні моделі суспільного мовлення – центральноєвропейська, скандинавська, британська, американська тощо. Кожна має свої особливості, певні переваги. В одних допускається реклама, в інших – ні. Одні надають перевагу абонементній платі, інші поєднують рекламу з абонементом, треті не сприймають абонемент і шукають ще інші шляхи фінансування, але в одному всі єдині – жодної копійки державного фінансування. Як на мене, це і є альфою та омегою успішного старту і політично стабільного та владно чи партійно незаангажованого проекту “громадське мовлення”.

Чи усвідомили (і чи прагнули загалом усвідомити?) таку просту річ для кожного західного громадянина українські державні мужі? Не схильний думати, що ні, інша справа, що, виконуючи політичні настанови нових тріумфаторів, свідомо корчили гарну міну при поганій грі.

Ніколи не повірю, що наші достойники від “усуспільнення” не знали про світові моделі (навіть тому, що багато їздили і тому багато бачили і багато чули). Тому ключовим було наступне: яку модель буде обрано як найоптимальнішу для України (у гіршому разі), які моделі – дві, три, чотири, п’ять – стануть предметом суспільного обговорення протягом, наприклад, року з обов’язковим оприлюдненням плюсів і мінусів кожної (у кращому разі).

Натомість ми обрали новий, досі невідомий для цивілізованого світу шлях. По-перше, розпочали з міжусобиць, чвар, скандалів, розвінчувань – одне говорили одні, інше говорив... Президент або вчорашні майданні союзники. По-друге, не було запропоновано жодного варіанту – ні гіршого, ні кращого, тобто більшість населення держави просто не могла второпати, про що ж ідеться – кота в мішку не купують. Проте ми все ж почули одну з ключових тез: громадське мовлення повинне бути з часткою державного фінансування. Найпопулярніше розуміння нашими депутатами та деякими урядниками. Кажучи просто, у цьому випадку вже йдеться не про суспільне мовлення як таке, а про державне з меншою часткою фінансування і з заміною ключових менеджерів на держтелерадіо. Нас, даруйте, далі водять за носа, щоб і вівці були цілі, і вовк ситий. Усім відомо, що так не буває. Або те, що робили, було чиєюсь наперед спланованою і приреченою на ганебний фінал провокацією з одурманенням і обманом, а також підставлянням, або криза влади справді настільки серйозна, що на ключові посади розставлено некомпетентних людей. І перше, і друге – злочин, до того ж, свідомий. У першому випадку йдеться про “спалення” де-юре політичних соратників, а де-факто політичних конкурентів, у іншому – про одурманення суспільства загалом, про його дебілізацію, про пониження соціального інтелекту нації. Речі більш ніж серйозні, з цим неприпустимо не рахуватись.

Як на мене, йдеться про свідому реалізацію обох пунктів “програми завалу”. Можливо, з боку високо достойних урядників навіть несвідомо. Звісно, я не стверджую, просто не виключаю.

Дивує, але факт: ми півроку переважно перечитуємо-переслухуємо різні тези, думки, хоч насправді це часом зовсім не варте уваги (“буде громадське мовлення на базі УТ-1 (не на базі УТ-1), з державним фінансуванням (без державного фінансування), за півроку (з квітня 2005, з 2006...)” тощо). До чого тут О.Зінченко (на той час держсекретар Президента), П.Порошенко (на той час голова РНБОУ), навіть, даруйте, Президент України В.Ющенко? Чому ці та інші не названі посадовці повинні були втручатись у процес формування-гальмування задекларованих процесів, коли був призначений президент НТКУ Т.Стецьків? Лише він і відповідні ради з питань ТБ, Національна спілка журналістів України, незалежні медіапрофспілки, журналістська громадськість мали мати виключне і першочергове право на висловлювання, на розкрутку теми і її організацію, зрештою, на законодавчу ініціативу! Натомість, виходить, Президент та інші найвищі посадовці виконують невластиву для них функцію – загального і тотального контролю. Може, їм вирішувати, які і де туалети будувати?

А ще жахливіше, що оповиті дурманом свободи, українські журналісти так і не навчились бути відповідальнішими і чеснішими. Не можуть або не хочуть заглиблюватись, докопуватись до істини. Боляче про це казати, бо, як викладач, завжди прагну своїх студентів-журналістів орієнтувати насамперед на відповідальність та моральність працівників мас-медіа, навчаю, що свобода і демократія – не панацея, а можливість працювати чесно.

Відомі досі меседжі не дають відповіді на прості запитання: які з моделей винесено на обговорення (до речі – жодну), скільки триватиме обговорення, коли мають ухвалювати рішення, хто саме? Чому, зрештою, Верховна Рада України таким поспіхом береться за узаконення доволі суперечливих для суспільства, оскандалених політиками, не обговорених громадськістю речей? Отже, даруйте за нахабство, але дозвольте припустити: усе те, що ми мали з приводу громадського мовлення, нагадує головоломку, як зберегти держтелерадіо (нехай воно й називатиметься громадським, адже такий досвід успішно існує в сусідній Росії). Про те, що всюдисущий вплив влади не відповідає задекларованій на Майдані політиці моральності, чесності, професіоналізму, мабуть, навіть зайве говорити. Прикро, що де-факто Україна за весь 2005 рік так і не наблизилась до створення громадського мовлення, хоч де-юре може бути все що завгодно.

У моєму розумінні, громадське мовлення, незалежно від обраної моделі, не має права брати жодної копійки з державного бюджету, а спостережні ради, утворені на паритетних засадах за пропозиціями Президента, парламенту, громадськості, не можуть бути розформованими жодними державними чільниками, термін їхніх повноважень не може збігатись із президентськими чи депутатськими мандатами. Це принципово, адже таким чином буде гарантовано незалежність від державних інституцій. Гадаю, такий підхід можна брати за основу, адже він акумулює світовий досвід, а винаходити нові мобільні телефони немає сенсу, лише час втратимо, і себе та інших насмішимо.

Що стосується інших аспектів – як конкретно формувати бюджет теле/радіокомпанії, як призначати менеджерів громадського мовлення, часу введення в дію, деяких інших нюансів, – і можна, і необхідно влаштовувати суспільні обговорення. Усі мають право висловитись, чи хотіли б вони бачити (чути) рекламу, а якщо так, то в якому обсязі, чи хотіли б платити щороку абонементну плату і в яких розмірах, чи погодилися б на додаткову сплату при купівлі приймача, яким хотіли б бачити ефірне наповнення тощо. У світі практикують різні підходи – і цілком без реклами, і з дозованою кількістю реклами. Зрозуміло інше, якщо ми хочемо мати своє, не медіамагнатів, не владоможців, а чесне телебачення, маємо бути готові за нього платити, але, очевидно, що час, коли держбюджет виконує роль решета, з якого розсипаються наші ж гроші вусібіч і майже неконтрольовано і мало обґрунтовано, спливає.

До полеміки, чи реформу слід робити на базі УТ-1. Перше – оце вже не справа широкого обговорення. Якщо держава вирішить припинити фінансування цього монстра, значить, його просто не стане. Друге – що буде з людьми, які працюють на НТКУ? А що буває з людьми, коли одним указом закривають ціле міністерство? Питання риторичне, а що стосується того, чи НТКУ є творчим колективом, то й тут не так все однозначно. За законами Франції, наприклад, працівників НТКУ не вважали б журналістами, а, наприклад, державними службовцями у сфері інформування. За французькими законами, державних службовців не можна ідентифікувати як журналістів. Схожі норми діють у багатьох інших розвинених країнах. Наші ж ентекаушники, здається, прирівняні до держслужбовців. Тому одні підуть на заслужений відпочинок, інші на конкурсних засадах знайдуть собі працю на конкурентних, у т.ч. й суспільному, каналах – все-таки, як нас запевняють, там дуже великі професіонали, отже, з працевлаштуванням проблем не буде. Даруйте за певну іронію, але я не пригадую жодного акту підтримки з боку НТКУ ініціатив колег про розробку й ухвалення нової законодавчої бази у сфері ТБ, наприклад, Закону про права і статус журналіста, положення про редакційну політику тощо. Законодавча база в Україні нібито й непогана, але, по-перше, не діє, по-друге, таки не досконала. Отже, третє – усім нам, журналістам, необхідно долучатись до спільної роботи з удосконалення законодавства, зі створення незалежних журналістських профспілок (НСЖУ – це творча, а не профспілкова організація) тощо. Роботи не на один день, і навіть не на рік. Коли це буде зроблено, журналісти отримають передбачені обов’язковим (а не за бажанням власника медіа) редакційним договором, іншими документами, гарантії, компенсації, і не виникатиме колізія, яку ми спостерігаємо впродовж 2005-го (і далі буде!) на УТ-1.

Як бачимо, проблем вистарчає, я ж зачіпаю далеко не всі. Очевидно, що не все належить до компетенції усіх. Сподіваюсь, час сумнівної риторики на кшталт: “Громадське ТБ буде за два місяці” сплив, бо коли таке знову повториться, то означатиме, що йдеться зовсім не про створення суспільного мовлення, а про щось інше, далеко не чесне, і не моральне.

Усе-таки ми повинні боротись за справжнє українське громадське ТБ, не просто “за законом”. Бодай тому, що ідентифікуємо себе і культурно, і ментально як вільні, цивілізовані люди, які прагнуть жити в розвиненій і багатій країні. Соціокультурні моделі європейської журналістики, в т.ч. й електронних ЗМК, нам не чужі, але все ще віддалені з психологічних причин, зокрема, через відчуття меншовартісності (перед Європою) і страху (перед Росією). Ці комплекси шкідливі, бо не дозволяють розпрямити плечі. На щастя, стереотипи розмиваються з приходом нової генерації українських медійників, взагалі з приходом нового покоління. Вони свого шансу не втратять. Лише як швидко...

Мар’ян Житарюк,

доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Подано до редакції: 14.10.05

Міжнародна тематика в українських ЗМІ

29-30 вересня 2006 р.

 З архіву Інституту масової інформації. ПЕРЕДРУК

Мар'ян Житарюк, Львів

Матеріали до навчального семінару „Міжнародна журналістика” (Київ, ІМІ)

ЗМІ країн Європи та США у своєму практичному функціонуванні належать до двох яскраво виражених напрямів: до так званого європейсько-континентального і „острівного” (Великобританія, США).

Європейсько-континентальний напрям:

-          традиції персонального журналізму, переважає думка автора

-          турбота про ефективність журналістського впливу на аудиторію

-          розробка теорії жанрів

-          розвиток методичних прийомів діалогу та полеміки

-          журналістика – частина загальнолітературного процесу, де місце художнього вимислу займають реальні події та явища

 „Острівний” напрям:

-          культ „факту”, відстороненість повідомлення

-          домінування оперативності

-          принцип „перевернутої піраміди”

-          анонімність авторів як норма чи традиція

-          журналістика – один із каналів комунікації для поширення важливої для комунікатора інформації

5 норм діяльності вільної та відповідальної преси, вироблені однойменною комісією на чолі з президентом Чикагського університету Робертом М.Хатчінсом (на пропозицію Генрі Люїса, власника журналу „Тайм” у 1942 р. Доповідь опубліковано 1947 р.):

- забезпечувати „правдивий і всебічний звіт про події дня в контексті, який вказував би на їхню вагомість”

- бути „форумом для обміну коментарями та критикою”

- подавати „представницький малюнок груп, що представляють суспільство”

- подавати і розтлумачувати „завдання та цінності суспільства”;

- забезпечувати „повний доступ до інформації дня”.

Комісія, між іншим, відзначила, що журналістика – не самостійна професія, оскільки кожна грамотна людина може писати в газету.

На основі висновків комісії і спираючись на кодекси етики журналістів та практику преси, У.Е.Хокінг сформулював теорію соціальної відповідальності, висунувши на перший план професійну етику.

Висновки комісії стали основою для детального аналізу функціонування преси у сучасному світі. Відомі американські теоретики і дослідники преси, професори Ілінойського університету Фред Сіберт і Теодор Петерсон, а також професор Стенфордського університету Вілбур Шрам підготували й видали книжку „Чотири теорії преси”, яку багато років вивчали як класичну працю. Нагадаю: йдеться про авторитарну концепцію, лібертарійську (теорія вільної преси), теорію соціальної відповідальності і радянську комуністичну.

Звісно, усі підходи до аналізу функціонування преси не можна зводити лише до цих чотирьох концепцій чи теорій. За кордоном існує чимало теорій і концепцій взаємодії преси, політичних інститутів і процесів, які можна узагальнено подати наступним чином:

-          управлінська (маніпулятивна) функція преси (Волтер Ліпман, Г.Шіллер, Г.Гляйсберг, Т.Соренсен). Тут доречно вести мову про теорію магічної кулі (через поширення кіно і проникнення „в очі та вуха”), про схожу теорію ін’єкцій, про теорію моделювання, про теорію адаптації до нового, про теорію акумуляції і теорію дифузії;

-          комунікативна функція преси (Е.Мейо);

-          концепція „четвертої влади” (У.Ростоу, Д.Белл, Багерман вважають, що суспільство через пресу впливає на всі гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову). Ж.Мерме пропопує концепцію „демократури”, тобто преса вважається феноменом, що використовує демократичні процеси з метою встановлення власної диктатури. Близька до останньої і концепція „медіакратії” Ф.-А.де Вірьє, адже вона контролює інформаційні процеси;

-          марксистська концепція (у класовому суспільстві преса – це зброя класової боротьби, колективний пропагандист, агітатор і організатор);

-          концепції, що розглядають журналістику як самостійне явище в соціальних і політичних процесах, великий акцент на конкретно-соціологічні дослідження (П.Лазарсфельд, П.Годе); У.Фрам, Дж.Мерілл, Дж.Танстелл узагальнюють так званий „журналістський підхід” до аналізу суспільних явищ.

У рафінованій формі ці напрямки мають місце доволі рідко, адже взаємозбагачуються і доповнюються залежно від позиції автора або конкретно-історичних умов. Якщо ж говорити про сучасні теорії демократії (популістська, масова, поліархічна тощо), то вони є різновидами плюралістичної теорії.

Розвиток теорії інформації і подальше удосконалення її методів дозволяють сформулювати теоретико-інформаційний підхід, який дозволив отримати нові знання про суспільство, виявити специфіку інформації, конролю та зворотнього зв’язку в суспільних системах. Відома теза Волтера Ліпмана про те, що люди по-різному реагують на одне і те ж повідомлення, об’єднала соціопсихологів у бажанні звернути особливу увагу на пошуки шляхів використання цього явища у практиці масових комунікацій. Так народжується на світ теорія індивідуальних розбіжностей М.Дефлера, яка ставила за мету підняти ефективність впливу на аудиторію. Тут найкраще спрацював інший американець, соціопсихолог Гарольд Лассуел, один із зачинателів сучасної теорії масової комунікації. Лассуел трактує інформаційні потоки з погляду моделі абсолютно всіх соціальних процесів, тобто доволі складну сукупність усіх суспільних відносин спрощує до системи масово-інформаційних потоків.

Відомі й інші результати досліджень окремих проблем ЗМІ:

-          концепція дерегуляції преси (Дж.Танстелл)

-          теорія самовідтворення

-          концепція швейцара („привратника”)

-          теорія згортання матеріалів преси

-          теорія стереотипних капсул.

Одна з найбільших небезпек для демократії – маніпулювання громадською думкою, свідомістю і поведінкою людей. Найчастіше інструментарієм є стереотипи (стійкі, спрощені образи й уяви) і маскування дійсності.

Як підсумок, маємо медіалогію – найновіший напрям наукових досліджень масової комунікації, породжений сукупність підходів у вивченні журналістики за кордоном.

Але повернемось до практики. Американський досвід регулювання преси показав, що будь-які форми втручання влади у діяльність ЗМІ шкідливі для свободи інформації. Соціальна відповідальність журналістики – це галузь саморегулювання, але не державного регулювання.

У Європи досвід різноманітніший, адже форм власності тут більше. В багатьох країнах дуже сильні позиції держави у ЗМІ (наприклад, Білорусь, Росія).

Досвід скандинавських країн доводить, що „острівна” і „континентальна” моделі можуть поєднуватись. Перевагу тут надають новині, фактові, хоч принцип перевернутої піраміди використовують далеко не завжди, анонімність авторів майже відсутня. Більш того, шведські газети друкують матеріали не тільки з підписом автора, а й з електронною адресою, телефоном, часом – фото.

Що стосується українських ЗМІ, то тут ситуація далеко не проста. Як і в інших країнах на пострадянському просторі, відбуваються структурні зміни – якість ЗМІ, форми й методи інформаційних потоків. Синтезуються різні підходи до журналістики. Як наслідок – часто здійснюються спроби впровадження західних стандартів у національну журналістику. Це стосується і роздержавлення ЗМІ, і якісного наповнення публікацій та передач. Але часом ситуація абсурдна, бо здорові зерна опиняються серед граніту, а полова – на благодатному, спраглому ґрунті.

Здавалося б, навіщо згадувати існуючі теорії, та ще й чужі. Однаково майже ніхто з медіавласників чи навіть редакторів не дотримується жодних концепцій. Наша позиція така: знати – не означає мавпувати чи клонувати. Знати – тобто звертати увагу на те, що вже кимось пережите, і дещо прогнозувати. Знати – це вибирати з-поміж старого і нового, поганого і кращого, між ефективним і екстенсивним. Знати – це не наступати вкотре на старі граблі, які багатьом уже дали по чолі. Знати – це не здійснювати неефективних спроб створення нового велосипеда. Зрештою, будь-яка теорія - це не панацея, а лише добре узагальнений попередній досвід, систематизований та уніфікований, концептуально осмислений.

Що ж відбувається в цьому сенсі з українськими ЗМІ?

По-перше, радикально змінюється силове поле преси: ЗМІ трансформуються у ЗМК, тобто інформування заміщується комунікуванням. З одного боку, це добре (посилюється діалог і баланс), з іншого ж – це погано (інформація стає вторинною, первинна комунікація, яка не виключає пропагандистських та маніпуляційних завдань. Досить згадати вибори як засіб збагачення ЗМК).

По-друге, редукуються морально-етичні цінності працівників мас-медіа і суспільства, на яке ЗМІ/ЗМК впливають.

По-третє, падає професійний рівень багатьох ЗМІ/ЗМК, адже нерідко в медіабізнес приходять ті власники, які не відрізняють газету/журнал від нижньої білизни. Тобто преса перестає виконувати функції культурологічного товару, стає ширвжитком одноразового використання.

По-четверте, для ширвжиткових товарів не потрібно інтелектуалів-журналістів, достатньо менеджерів, рекламістів, упакувальників... Тому відбуваються скорочення творчих працівників.

По-п’яте, попри структуризацію преси за типологічними ознаками (державна, партійна, громадська, приватна, національна, регіональна, загальнополітична і спеціалізована), всупереч історичному та онтологічному ракурсам, редуковано ієрархію базових мотивацій діяльності ЗМІ: бізнес-комерційна і політична мотивації переважають інформаційну та професійну.

По-шосте, маємо тенденцію самоклонування ЗМІ/ЗМК, тобто уподібнення. Наприклад, берете три регіональні газети. Дивитесь місцеві новини – інформація одна і та ж – від міліції, пожежників, лікарів. Тільки різні заголовки і інші підписи. Те саме стосується міжнародного життя.

Звичайно, перелік можна продовжити.

Чому так відбувається?

Звернемось до закордонного досвіду.

Наприклад, Швеція. Середньостатистична регіональна (міжрайонна) газета накладом 50 тис.примірників. Штат творчих працівників понад 100 осіб. Журналісти цих видань використовують не лише традиційний досвід власних кореспондентів на місцях, а й літають у відрядження навіть на інші континенти. Тобто тут ідеться не лише про використання „острівної” моделі з домінуванням факту, а й про переважання власних, оригінальних матеріалів, а не списаних з інтернету, йдеться про власну концепцію, обличчя видання.

Франція. „Фігаро”, „Монд”, „Круа”, „Ліберасьон”... У кожному з цих видань є не тільки міжнародний відділ, а й власні кореспонденти за кордоном (20-30 бюро).

Німецька „Вельт”, крім центральноредакційного бюро, має можливість утримувати 22 власних кореспонденти.

Міжнародний блок швейцарської „Ноє Цюріхер цайтунг” наповнюють аж 46 власкорів за кордоном, на різних континентах. Ця тенденція є традиційною, загальноприйнятою у світі.

Візьмемо українське регіональне видання, наприклад, „Високий Замок” або „Експрес”. Усього творчих працівників, з власкорами по Україні, до 30 осіб. А тиражі тут значно більші, ніж у Швеції.

Не всі центральні українські газети можуть похвалитись бодай кількома власкорами. Та й то – з натяжкою. Бо фактично закордонні бюро ніхто не утримує, радше є співпраця за угодами, по-панібратськи, з тими, хто емігрував з України (Ізраїль, США, Німеччина), або навчається.

Не надто краща ситуація і в інформагентсвах. Лише в останні роки відкрито перші журналістські бюро за кордоном. Їх обмаль, переважно інформація все ще доходить до нас з допомогою російських або західних інформагентсв, тобто ця інформація щонайменше не адаптована до українського споживача, переважно чужа, без певної мотивації, у гіршому разі – антиукраїнська, особливо з північно-східних теренів.

Бідність чи безглуздість наших медіамагнатів? І перше, і друге. У друкованих ЗМК – все-таки бідність, в електронних медіа – безглуздість. Економія копійок при втраті мільйонів. Марнотратство і з державного боку, надто ж, коли говорити про інформагентства. Економимо нехай по 1 млн. доларів на 1 державу на рік (нормально мати бодай 30-40 корпунктів), тобто до 40-50 млн.доларів, а натомість втрачаємо трибуни і майданчики для реклами України у світі (не таємниця, що ті, хто працює за кордоном, співпрацює з місцевими ЗМІ, політиками, бізнесменами тощо), не бажаємо контактувати і, головне, навіть знати те, що про нас думають. Натомість на спростування чужої „дези”, на пропагування себе через посередників витрачаємо більше. І не набуваємо ні контаків. Ні друзів. Головне – час, його нічим не компенсувати.

Традиційна думка на кшталт: „Є диппредставництва, хай вони цим займають...” не витримує жодної критики. Дипредставники – це держслужбовці, які без керівництва і згоди згори (навіть з Києва) нічого не мають права робити. Робота дипломатів надто помітна, щоб не викликати підозр. Робоче місце дипломата – кабінет 4х4 м, а джерела інформації – місцева преса і запити перед брифінгами. Дипломати отримують інформацію офіційними каналами і такими ж канали її повідомляють у центр, який навряд чи здатен її „переварити”. Одне слово, порівння невдале, адже чиновник – це чиновник, а творчий працівник – це творчий. Корова – не коза.

Отже, чимало перепон об’єктивних. До них можна теж зарахувати і систему підготовки журналістів у вишах. Але це – окрема тема. Коротко – навіть серед професіоналів (не тільки в чиновників МОН) немає впевненості, що Україні потрібні журналісти-міжнародники. Мовляв, нормальний журналіст може поїхати і писати. Проте тут не так все просто. Поїхати на день-два, нехай тиждень-місяць – згода. Але поїхати на кілька років – це зовсім інше. Адже йдеться про тимчасово-постійне місце проживання, про знання не лише певної чужої мови, а й традиції, в тому числі й бізнесові, політичні, культурні. В організаційномсу аспекті – йдеться про підготовку відрядження: від пошуку житла, акредитацій, пошуку контактів, джерел інформаціїї до налагодженої роботи. На це за нормальних умов (без фінансових проблем, без мовних і психологічних перепон, без освітніх проблем) піде не менше шести місяців.

Відсутність смаку, професіоналізму, соціальної відповідальності призвели в українських реаліях до таких потворних явищ, що нерідко „районки” накладом у 1000-2000 примірників, які через брак коштів на утримання персоналу, на друк тощо виходять не тричі, а раз на тиждень обсягом 1 друк.аркуш (тобто 8 сторінок А3), крім сторінки повідомлень про діяльність місцевих достойників, 2-3 сторінок телепрограми, 1 сторінки рекламних оголошень, примудряються давати ще по сторінці новин з України і світу. Крім редактора, тут працює 2-3 журналісти, в газеті бракує місцевих новин, не кажучи вже про актуальні проблеми, продиктовані порядком денним, зате не бракує інтернетівських анекдотів, рецептів і... міжнародних новин. І така преса фінансується платниками податків, адже підпадає під державну допомогу.

Не особливо краща ситуація і в пресі обласній.

Звичайно, йдеться не про заборону писати в місцевій пресі на міжнародну тематику. Але ж має бути здоровий глузд у прийнятті рішень про публікацію того чи іншого змісту. Не думаю, що професійно давати передрук з центральної преси про візит прем’єра Януковича до Брюсселю через тиждень по його завершенню. Про це сотні разів повідомлять по радіо, ТБ, напишуть щоденні газети. Нічого нового місцева преса тут не додасть хоча б тому, що її кореспондент не був учасником, свідком, очевидцем події, не має оригінального джерела. Простіше кажучи, такі газети обкрадають своїх читачів, неефективно використовують газетну площу. Натомість тут бракує конкретно-проблемних матеріалів, в т.ч. і закордонних. Немає, мабуть, жодного містечка чи села, звідкіля б українські громадяни не виїжджали на заробітки, навчання за кордон. По-різному у них там складається, але на такі теми у нас майже табу. Тут майже клондайк для творчості – візи, нелегальщина, другосортність, скалічені долі і сім’ї, байдужість держави до цих людей... Такі матеріали (хай це інтерв’ю, хай розповідь) реально наближені до людей. Але їх – обмаль.

Великі українські видання на фоні містечковості вигідно вирізняються тим, що тут інтернет-сміття проходить через ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, не тільки дають коментарі до актуальних проблем, а й багато що передбачають або відстежують у перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з „павутини”. Тут є МЗС, посольства і диппредставництва закордонних держав, різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш редакціям „Дня”, „Дзеркала тижня”, „Кореспондента”, „України молодої” нефаховості, проте і тут відбувається економія ресурсів на міжнародній тематиці. Це – малі штати відділів, обмежене фінансування міднародних поїздок, відсутність (або майже відсутність) власкорів за кордоном.

На мою думку, з часом ці проблеми відійдуть у минуле, але поки що про це не говорити не можна. Чому? Тому що політика подвійних стандартів, маю на увазі Указ Президента про державну підтримку преси (Кучми), коли було узаконено поділ мас-медійників на тих, що прирівняні до держслужбовців, і тих, що мають якось виживати самі, гальмує розвиток, унеможливлює конкуренцію, здійснює поділ між журналістами на рабів чиновників і творчих працівників. Допоки зберігатиметься статус-кво, говорити про реальне поліпшення мас-медійного простору (не говорю про десяток-другий винятків із правил) не буде підстав. Чинна система дихає на ладан, не має майбутнього, проте все ще заохочувана на законодавчому рівні (це 2/3 українського електорату). Відповідно, з цього погляду доречно говорити про еклектику моделей і теорій, застосовуваних в українському медіапросторі, про вихолощення національних традицій, що базувались на журналістиці думання, на коментарі. Зайвою була ідеологічна надбудова, тобто накладання принципів партійної преси.

Під гаслом „преса – товар” впроваджується „острівна” модель журналістики в Україні. Але через об’єктивні фактори вона руйнує попередні традиції (за винятком елітних українських видань, які залишаються взірцями) і не створює нових. Новинна журналістика, де домінує інформація, факт, передбачає велику кількість репортерів і агентів різного профілю, величезні кошти для їхнього утримання. В українських реаліях, де власники медіа скорочують вже скорочені штати, це майже неможливо, а заміна творчих співробітників черговими журналістами, які крадуть з інтернету, не гарантує повноцінної інформації, часом сумнівної достовірності, віддаленої від українських чи місцевих реалій.

У контексті сказаного треба відзначити наступне:

- інтернетом в українській пресі користуються не завжди порядно і фахово, як правило паразитують, і пропонують в яскравій упаковці неякісний ширвжиток;

- в Україні є видання та телеканали, які намагаються висвітлювати міжнародні проблеми якісно, але їх небагато, і в них теж чимало проблем, пов’язаних із фінансуванням і відсутністю власних кореспондентів за кордоном;

- високий відсоток „замовних” міжнародних публікацій, організованих поїздками у складі офіційних делегацій, адже журналісти „відпрацьовують” свої екскурсії;

- слабкі традиції міжнародної журналістики, пов’язані з периферійністю українських ЗМІ в СРСР;

- слабкі традиції (відсутність) підготовки журналістів-міжнародників;

- відсутність розуміння і небажання сприяти вирішенню проблеми на державному рівні;

- „пожовтіння” преси і, у зв’язку з цим, відволікання читацької уваги на дріб’язкове, асоціальне;

- мізер матеріалів, організованих журналістами/редакціями;

- нечесні і не завжди етичні взаємини з продукцією інформагентств;

- надзвичайно високий ступінь дублювання текстів;

- брак матеріалів про українців за кордоном і вдома, про їхні проблеми...

Звісно, ці спостереження неповні. Але проблем тут справді багато. Якщо ми справді зацікавлені у поліпшенні українських ЗМІ, то замовчувати їх не маємо право. І думати – як поліпшити ситуацію. Адже товар, який пропонує нині український медіаринок, на жаль, не відповідає ні європейським (які для нас природніші), ні американським традиціям. Отже, „ноу-хау” по-українськи, як на мене, тимчасове. Структуризація і концептуалізація, як неодмінні атрибути бурхливого процесу бродіння, неодмінно дадуть відповіді на актуальні питання з погляду свободи слова в контексті теорії соціальної відповідальної.

29-30.09.06

Телевізійно-політичний дискурс – нова реалія українських електронних мас-медіа

  13-10-2006,

З архіву Інституту масової інформації.

ПЕРЕДРУК (Реанімація публікації)

Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:

http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18517

Мар'ян Житарюк, Львів

Вважається, що нині надто інтенсивно експлуатують термін дискурс, мовляв, відбувається епігонство західних субкультур і традицій 60-80 років ХХ століття. Деякі журналісти теж дотримуються думки, що їхня діяльність не має нічого спільного з цим майже лайливим і малозрозумілим словом, адже вони: а) звичайні збирачі новин; б) творчі люди, літератори, що мають справу з реальністю, а не вимислом. 

Цінуючи право кожного на власну думку, все ж, вважаю, задля об’єктивності і аргументованості, як „основи доказовості” (Шкляр В. Теорія і методика журналістської творчості. – К., 1999), „вступитись” за дискурс. 

Так, ще у ХVІІ столітті Рене Декарт у праці “Дискурс як метод” вживав поняття „дискурс” у найширшому сенсі, себто як учену розмову, письмову або усну, на філософську, політичну, літературну чи релігійну тему (Декарт Рене. Дискурс як метод. – 1637 / Discours de la methode, 1637). Голландець Т.ван Дейк розглядає дискурс як складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу виробництва і сприйняття текстів. Він називає дискурс складною комунікативною дією (Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989). Визначення дискурсу дають спеціальні видання (Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.136-137; Літературознавчий словник-довідник /Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – С.201-202 (752 с.); Міжнародна лінґвістична енциклопедія: 4 т. – Нью-Йорк; Оксфорд, 1992. – Т.1. – С.356-358 (International Encyclopedia of Linguistics: 4 vol. – New York; Oxford, 1992. – Vol.1. – P.356-358). Окремо заслуговує на увагу діяльність Мішеля Фуко, зокрема його праця „Слова и вещи” (М., 1977). В Україні теоретично і методично розробляли, осмислювали і впроваджували це поняття чимало вчених, але насамперед виділимо Соломію Павличко (Павличко С. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002. – С.34-36) та Георгія Почепцова (Почепцов Г.Г. Комунікативні дискурси // Теорія комунікації. – 2-ге вид., доп. – К., 1999. – С.75-99). Визначення останнього, як на мене, найоптимальніші для масовокомунікаційної сфери, в контексті якої й перебуваємо: „Дискурс як одиниця поєднує в собі мовні і соціальні вимоги. Це вже не суто лінґвістична, а соціолінґвістична структура” (С.75); „Дискурс – це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати” (С.99). 

Проте ні у згаданих працях, ні в інших, відомих досі, не натрапляв на дискурсний різновид, винесений у загаловок. Або життя надто стрімке, і теорія науки його не наздоганяє, або йдеться про певний український (пострадянський) феномен. Не тому, що такого поєднання нема більше ніде, а тому що йдеться не лишень про симбіоз телебачення й політики, а про тотальні зрощення воєдино, тенденційність, модність, масовість, що зумовили безперервний „похід” політиків „у народ” з допомогою найефективнішого каналу-іструмента комунікації – телебачення. 

Брак професійної культури, недотримання особистих принципів і позицій, нескінченний рейвах, спричинений постійними виборами і „коаліціадами”, притупив у ЗМІ, найбільше у телебачення, почуття власної гідності, відповідальності, стриманості, осмисленості, доцільності, аргументованості, актуальності, своєчасності тощо, а найголовніше – відстороненості, справедливості, нейтральності. ЗМІ нагадують уже не сторожових „собак демократії”, а диких псів-вигнанців, давно зірваних з ланців, голодних, злих, небезпечних, самозакоханих і анархічно-непрогнозованих. 

Ми стали свідками нового безперервного потворного явища – ідологізації політикуму. Саме ідоло (не ідео), від слова „ідол”, „обожнення”, „всевладдя”... Тобто ЗМІ, чи то пак ЗМК, як дехто прагне їх ідентифікувати), насамперед телебачення, користуючись правом так званої свободи преси, точніше – правом безвідповідальності, витворили собі не просто нові правила гри, а й псевдореальність, в яку активну втягують значну частину співгромадян. У складний час відсутності національної консолідації, розколу за мовною, релігійною, культурною, ментальною та іншими ознаками, ці „мас-медіа” зняли з себе відповідальність за будь-які суспільні процеси і явища, добровільно (або ж „добровільно”) відмовились від „четвертовладдя”, тобто не скористались історичним шансом стати першою суспільною владою. Чому? Елементарно не переосмислились і не самоусвідомились? Не зрозуміли свого призначення і значення? Навмисне обрали простіший шлях – не ЗМІ, а ЗМК? 

Можливо, я помиляюсь, зарізко висловлююсь. Якщо так – прошу вибачити. Але, здається, окреслені негативні тенденції і явища очевидні. 

ЗМК – поняття ширше за ЗМІ, бо останні покликані відповідати за літопис сучасності, інформувати суспільство, аналізувати, формувати громадську думку шляхом просвітництва і соціалізації. ЗМК – це не тільки ЗМІ, а й кіновідеопродукція/індустрія, буклети, брошури, рекламні проспекти, комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична інформаційна дія, і... багато ще чого), головним завданням яких є успішне здійснення впливу промовця (замовника-комунікатора) на слухача-глядача-читача (комуніканта), досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття рейтингу, примирення-конфлікт...). ЗМК – ще й канали поширення/реальності комунікації. ЗМІ можна вважати частиною ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно велика – тисячі-мільйони. Але чесніше все ж сказати, що ЗМІ, насамперед через їхню універсальність і масовість, лише (найчастіше) інструментарій ЗМК, адже з їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми, безконтрольними, глобальними, не обмежуючи себе давніми технічно-інженерними характеристиками, як-от: телефонні, водні, автомобільні, залізничні, авіакомунікації. 

Про „медіакратію” говорили ще у ХХ столітті, зокрема Ф.-А. Де Вірьє (Virieu F.-H. (de). La mediocratie. – Paris, 1990). Досі ми мало звертали на неї увагу. А дарма. Нагадаю, що французький дослідник розглядав цей термін в контексті іншого (як продовження) – „демократура” (Ж.Мерме), за якою преса – всесильна, здатна маніпулювати суспільною думкою. Медіакратія – це контроль інформаційних процесів, коли вагомий уже не голос народу у виборчій кампанії, а його думка; домінують умовні „трикутники”: „уряд – мас-медіа – суспільна думка”, „знання – масс-медіа – учні” тощо. У цьому контексті корисною і повчальною є книжка Густава Фарбера „Маніпульована більшість”, де знайдемо такі слова: „Фокусники використовують трюки. Але нині трюки використовують також і політичні, господарсько-політичні, культурно-політичні маніпулятори. У цьому сенсі фокусники і менеджери маніпуляції не такі різні. Але фокусник працює для гри, розваги, обману як самоцілі. А маніпулятори сучасного управління, незалежно від сфери, діють цілком серйозно з відкритою або замаскованою цілеспрямованістю. Адже вони є владою. Владою над іншими, маніпульованими... Маніпуляція – найвишуканіша форма диктатури” (Цит. за: Михайлов С.А. Современная зарубежная журналистика. – СПб., 2005. – С.34). Зрозуміло, що С.Михайлов має рацію, вважаючи маніпулювання громадською думкою, свідомістю і поведінкою людей, великою небезпекою для справжньої демократії. „Цілеспрямоване формування і маніпулювання громадською думкою стало сьогодні реальною практикою” (С.Михайлов). 

Здавалося б, навіщо стільки теорії, коли мова про практику, навіщо згадувати переважно чужих авторів, мовляв, до України все це не стосується. По-перше, будь-який розмисел слід розглядати як елемент аналізу. По-друге, на жаль, маніпуляція – як витонченіша форма пропаганди, спрямована на несвідоме, не має меж, у час глобалізації, пост-НТР її не спроможні зупинити жодні делімітаційні лінії. Ефективна протидія – внутрішній імунітет на чуже і „своє”. А імунітет цей нерозвинений або недорозвинутий. 

Коли в журналістиці очевидні тенденції гри у „видовищність” („хліба і видовищ!”) на шкоду здоровому глуздові, псевдобаланс (зіштовхування чубами одних і тих же опонентів, по десятку депутатів від кожної політичної сили, які не зникають з екранів), що породжує політичний опортунізм і безвихідь, домінує форма над змістом, є сенс замислитись: чи це справді журналістика? Чи це справжня свобода слова? 

Можливо, не наважився б публічно про це говорити, якби окремі знакові, професійні телевізійні програми теж не наступали на ті самі граблі. Маю на увазі, наприклад, авторську програму С.Шустера „Свобода слова” (ICTV). 

З одного боку, чудово, що в Україні є така програма і такий ведучий. Цікавий формат програми – право висловитись усім, та ще й по декілька разів, що її дещо розтягує. Автор сам вирішує, хто візьме участь у програмі, як господар, на нього ніхто не чинить тиску (принаймні так випливає зі слів С.Шустера). З іншого боку, не прагнучи зачепити самолюбство і смаки ведучого, не можна оминути увагою його гостей. Переважно – це політики/депутати, політексперти, урядовці. Як українські, так і здебільша російські, іноді грузинські. Тобто ті люди, які, по-перше, кожен свій виступ використовують з метою самореклами або пропаганди, або очорнення опонентів, по-друге, люди заможні, дуже часто „відірвані” від проблем малого/середнього українця, які переважно навіть якщо й висловлюють свою „турботу”, то задля годиться, по-третє, це одні і ті ж люди. На програму до С.Шустера приходять ті самі, які „вчора-сьогодні-завтра” були-є-будуть на всіх можливих (насамперед, „Час” і „5 копійок” („П’ятий канал”) програмах на телебаченні. Це стиль життя цих людей, хоч вони давно вичерпались, нецікаві, незрозумілі, малоосвічені, часом огидні, глядач мусить навіть, здавалося б, в елітній телепрограмі терпіти старі „умо-розмисли”. Дивує „тяга” ведучого постійно показувати „справжнє обличчя” російської „демократії/дипломатії”. Маю на увазі насамперед В.Жириновського, К.Затуліна. Можливо, певна користь від участі цих українофобів у „Свободі слова” й буде, і одна особа з тисячі пенсіонерів-ветеранів змінить свою думку про російське керівництво, про НАТО. Про ще щось. Але це екстенсив. Усе-таки це нераціональний хід. Крім того, частіше він викликає роздратування, обурення, загострення стосунків. Будь-яка антиреклама – теж реклама. Напевне, й безкоштовна. Хоч РФ за багатьома критеріями для нас вже не авторитет, все ж, гадаю, доречно провести аналогію: чи реально (а якщо так, то які були б наслідки?), щоб центральний російський телеканал у прайм-тайм запросив українських громадян-русофобів на прямий ефір та дав їм можливість „розтікатись по древу”? Чи не спровокувало б це щось на кшталт нинішніх російсько-грузинських стосунків, але з епіцентром у Києві? Чи випустили б горе-політиків узагалі з Росії, не обмежуючись превентивністю на кшталт оголошення „небажаними персонами”? Питання, що виникають у даному контексті, на жаль, зовсім не гіпотетичні, але риторичні. 

Звичайно, мій „запал” виник не лише через такі „дрібниці” й „похибки”, як порушення обумовленого формату програми (останній епізод – за участю Н.Бурджанадзе, спікера парламенту Грузії, яка під час ефіру була поставлена перед фактом необхідності дискутувати-виправдовуватись перед звичайним депутатом Держдуми РФ К.Затуліном, а не особою, що відповідала б її рангові, як це було обумовлено. Важко уявити собі асиметричну ситуацію за участю, наприклад, Б.Гризлова). І навіть не тому, що наступного дня, на День народження Президента РФ, в Москві цинічно-показово застрелили одну з небагатьох чесних російських журналісток, українку Анну Мазепу-Політковську (Політковська Анна. Друга чеченська. – Київ: Діокор, 2004. – С.9: „за національністю є українкою. Моє дівоче прізвище – Мазепа, родина мого батька й він сам – із Чернігівської області, Семенівського району, великого села Костобобр, що неподалік від тих місць, де сходяться кордони України, Білорусі й Росії”), яку ні С.Шустер, ні інші ведучі авторських програм на українських телеканалах раніше не дуже квапились запрошувати, а тепер – взагалі не зможуть. „Рейтинговішими” і „цікавішими”, мабуть, залишаться Т.Чорновіл, Є.Кушнарьов, Р.Безсмертний, Б.Безпалий і десятки інших „кризовиків” та „антикризовиків”. 

Звуження кола промовців, нескінченна повторюваність ідей цих промовців призводять до такого негативного явища, яке називають „спіраллю мовчання”. Тобто більшість людей вважає, що має рацію той, хто постійно говорить, а не вони самі. Натомість меншість, користуючись з мовчанки більшості, говорить ще більше, а загальна мовчанка наростає, нормалізується. 

Проблема української ситуації в тому, що з допомогою мас-медіа активно творяться паралельні спіралі мовчання, з різними забарвленнями, тобто суспільний розкол поглиблюється. Наслідки всього цього спрогнозувати вкрай важко, хоч зрозуміло, що ця „спіраль” – пропагандивно-маніпулятивний елемент, з яким споживач інформації в Україні має справу не епізодично, а регулярно. Це – по-перше. По-друге, падає довіра до ЗМІ (всупереч зростанню рейтингів), оскільки інформація все частіше асоціалізована, спеціально замовлена, тобто викривлена і не повна, не кажучи вже про її несвоєчасність і неправдивість. По-третє, відбувається збайдужіння суспільства до власних проблем, його відстороненість і деградація, зневіра у власні сили. 

Далі напрошуються певні питання: чи випадково все це відбувається через посередництво телевізійного дискурсу, який більше спрямовий у майбутнє, тобто свідомо позбавляє себе реального контексту на користь політичних гасел-промов? Чи створили (підмітили, розвинули) українські телевізійники за час незалежності певні журналістські і людські цінності, чи лише навчились повторювати одні й ті ж гасла („демократія”, „незалежна преса”, „четверта влада”)? Чи готові усі ми до подальшої концентрації ЗМІ в руках нових інвесторів? 

Свобода слова, як і наша незалежність, стала величезною несподіванкою для всіх? 

Медіапродуктивний простір України після Помаранчевої революції розгублений, розбалансований, нецілісний. Він мовби нагадує човен без компаса в розбурханому морі, без системи координат. Зате – дуже галасливий, самозакоханий, одурманений, іноді – просто нестерпний і озлоблений до інших? 

Невже свобода безвідповідальності стала закономірним (перехідним) етапом після державної цензури, після “темників”? 

Чи не передчасно нині говорити про досягнення свободи слова і відповідальності як абсолютні цінності і принципи роботи журналіста? 

Що це за „раритети” – державна журналістика і журналісти-держслужбовці? 

Ці та інші питання все ще актуальні, хоч про них не раз писали... 

На жаль, тема й розуміння дискурсу від Декарта не лише розвинулись, передовсім значно девальвували. Тепер дискурс, телевізійний зокрема й насамперед, це не звичайне висловлювання або завершена думка, а безжальний постріл з метою вбивства або скалічення. 

Мар’ян Житарюк, 

к.філол.н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім.І.Франка, докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка, для ІМІ 

Шоуманія і свобода безвідповідальності

12 грудня 2005,

З архіву Інституту масової інформації.

ПЕРЕДРУК

Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:

http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=18321

Мар'ян Житарюк, Львів

Нотатки з приводу девальвації професійних журналістських принципів

Що таке журналістика, чим повинна займатись, хто такі журналісти? Актуальні, складні запитання, доволі часто свідомо ігноровані тими, хто мав би прагнути до еталону, а також контекстуальне підґрунтя для лайки чи критики з боку багатьох нежурналістів – політиків, чиновників, впливових і багатих людей.

Звісно, теорія журналістики (і не тільки українська, відомий як східний, так і західний досвід) загалом дає відповіді на ці концептуальні запитання. Але ж не всі, хто працює в журналістиці, вивчали журналістику, ті, що вивчали, не завжди вивчали, як слід (“Ми всі навчалися потроху – чого-небудь і як-небудь”). Підготовка радянського взірця не є аргументом ні “за”, ні “проти”, оскільки професіонали повинні постійно над собою працювати, вдосконалюватись.

Доводиться констатувати прикру річ: медіапродуктивний простір України після Помаранчевої революції розгублений, розбалансований, нецілісний. Він мовби нагадує човен без компаса в розбурханому морі, без системи координат. Зате – дуже галасливий, самозакоханий, одурманений, іноді – просто нестерпний і озлоблений до інших. Та найголовніше – готовий залучити “всі ресурси для заробку на виборах”.

Ці максимально толерантні, але болючі рефлексії – результат не ненависті до українського медіапродукту (найбільше впадають в око електронні ЗМК), а розпач з приводу вкотре невикористаних унікальних можливостей. Таке враження, ніби свобода слова, як і наша незалежність, стала величезною несподіванкою для всіх. Ведучі популярних телеканалів, ніби з ланців зірвані, готові накидатись не просто на своїх гостей (“Тоніс”, “5 канал”, “ICTV” та ін.), часом недолуго підібраних, а й на глядацьку аудиторію, для якої власне працюють. Забувають, що їхніми глядачами є люди з різними вподобаннями, симпатіями, поглядами, дозволяють собі надоціночні висловлювання на кшталт: “Я просто ненавиджу Юлю Тимошенко” (Р.Скрипін)...

Візьмемо, наприклад, перші “прямі телеефіри” на УТ за участю М.Мельчиненка. І на “5 каналі”, і в ток-шоу Г.Безуглик “Я так думаю” не було бажання вести професійний діалог з надважливим свідком (незалежно від особистого ставлення до нього). Коли говорити про журналістику, а не про піартехнології, коли брати до уваги повагу до глядача, а не просто про задоволення власних і мало кому зрозумілих амбіцій, то ці ефіри були далекі від спроб з’ясувати істину.

Якщо журналіст спілкується з поп-зіркою, його має цікавити те, що найбільше цікавить прихильників цієї поп-зірки, наприклад, новий альбом, співпраця, несподіванки, сюрпризи, концертні тури, особисті стосунки з іншими співаками і близькими людьми (якщо є згода про це говорити), ставлення до нових явищ, як мистецьких, так і суспільних. Не прийнято уточнювати, чому ця зірка носить стрингер, а не танго чи навпаки. Це – і її особиста справа (тобто коли хоче про це говорити, то можна, якщо видання, наприклад, бульварне), і неважливе з точки зору професійної кар’єри співака(чки).

У випадку з М.Мельниченком, кожну мить перебування якого в Україні треба цінувати (немає гарантії ефективності його охорони, немає гарантії його тривалого перебування в Україні), оскільки йдеться про перспективу майбутніх резонансних судових процесів, просто маємо примітивне шоу. Речники українських телеканалів мали б знати (а коли знають, то відмовлятись від ролі навіть не телекілерів, ні – це занадто, а звичайних посміховиськ), що принципове, а що – доважок. Пересічний глядач, якого стабільно недооцінюють, чим і принижують, знає, що, по-перше, є Микола Мельниченко, якого ні стара, ні нова українська влада не бажала бачити в Україні, по-друге, оригінали плівок Генпрокуратура не бачила, бо не бажала і невідомо, чи бажає їх бачити, по-третє, М.Мельниченка підставили ті, на кого є компромат. Натомість українському глядачеві намагаються нав’язати наступні тези: а) Мельниченко діяв не сам, а за чиїмось дорученням або у змові (де докази? І чи принципово це, коли злочини обвинувачених можуть бути доведені?), б) Мельниченко обманює, бо не можна було здійснити записи під диваном з допомогою диктофона, чому Мельниченкові не зізнатись, як саме він записував Кучму і Березовського? (майже всім, крім ведучого, зрозуміло, що розкриття цих нюансів на цьому етапі, коли матеріали оригіналів плівок не розслідуються, може стати вироком для людей (якщо такі були), які справді допомагали Мельниченкові); в) Мельниченко відповідальний за смерть Г.Гонгадзе, бо не повідомив його про вбивство, що готується (знову ж таки, де докази про неповідомлення?); г) Мельниченко відпрацьовує гроші чужих, наприклад, російських спецслужб (навіть якщо так, то на прямі запитання, чи це так, Мельниченко не дасть прямої і правдивої відповіді, а якщо це звинувачення – наклеп, черговий фантом і маніпулятивний трюк з метою підірвати авторитет Мельниченка? У нього, зрештою, є вихід – подавати до суду); д) Мельниченко повернувся в Україну, щоб знищити Голову Верховної Ради України В.Литвина (“знищити” і докласти зусиль до притягнення до відповідальності – не одне й те ж)...

Отже, глядач не мав можливості отримати інформацію, яка його цікавила. Глядач отримав чергову порцію “з’їдання” екс-героя екс-скандалу, акцент на неперспективність і несерйозність як самого Мельниченка, так і його плівок. Що говорити і про інші канали інформації, коли телеканал, заколисаний власними успіхами, перемогами та нагородами, втратив пильність, принциповість, правдивість (не тільки у цьому випадку), для якого норма – ігнорувати найважливіше глядацьке право – право на власну думку, право зробити висновки з почутого-побаченого самостійно, без сторонньої допомоги? 

Ще гірше виглядала ситуація на “1+1” в ток-шоу “Я так думаю”. Тут Мельниченко – звичайний товар, непоганий бренд для підняття рейтингу і залучення нової реклами. Підбір учасників шоу, формат шоу (і не тільки в цьому випадку), як правило, дуже далекі від намагання з’ясувати істину. Куди важливіше – аби учасники могли сказати “що вони думають”. Як правило, “вони думають” так, що герої йдуть із програми більше розлюченими, ніж до програми, а винуватці, як-от М.Мельниченко, взагалі безправні, спотворені, наче на електричному стільці. Можливо, шоу і задумане, щоб досягати саме такої мети, можливо, воно досконале з точки зору технічного і дизайнерського оформлення, як і рейтингів (політцирк завжди популярний і для багатьох потішний), але воно не має ніякого стосунку до журналістики. Іншими словами, нині телебачення не може обходитись (виживати) без ток-шоу та інших програм, які збирають рекламу, але телебачення не має права спекулювати, перетворювати на нице і смішне те, що багатьом болить, що справді серйозне. Інакше це вже не шоу, а якась шоуманія. 

Національне радіо, ТРК “Ера”, інші електронні і друковані ЗМК працюють із порушенням професійних вимог. Наприклад: “Голова Верховної Ради України Володимир Литвин здійснив робочу поїздку на Кіровоградщину...” Чим цей текст відрізняється від аналогічних текстів попереднього десятиліття? Яка компетенція Голови ВР у Кіровоградщині, Хмельниччині, Херсонщині і т.д.? Невже передбачено виїзне засідання Верховної Ради? Невже українські журналісти не розуміють цього, може, вони не знають, що саме така редакція комусь вигідна? Чинять так з власної волі, чи з примусу? Інформацію про поїздку В.Литвина слід було б відредагувати на кшталт: “Володимир Литвин, лідер Народної партії України та однойменного блоку, здійснив передвиборчу поїздку до (на)...” Оскільки ЗМК і далі ігнорують право на правдиву і коректну інформацію, маємо масове подання рекламних текстів під маркою інформації, резонно говорити про адміністративний ресурс. Довести те, що адміністрування ЗМК (якщо не перетворення в пропагандистські чи маніпуляційні інструменти) сумісне зі свободою слова, як на мене, неможливо. 

Українське суспільство зіткнулося з дуже серйозною проблемою – свободою безвідповідальності. Можливо, це закономірний (перехідний) етап після державної цензури, після “темників”. Але чи не обманюємо ми самі себе, включно з нашим Президентом В.Ющенком, який уже вважає, що в Україні свобода слова, в тому, що дуже скоро, наприклад, після парламентських виборів 2006-го, у нас таки буде свобода слова? Є об’єктивні речі, які дозволяють засумніватись у таких перспективах. Одна з них, мов лакмусовий папірець, - невдача із створенням суспільного (громадського) мовлення (про це я писав окремо), інша, на яку чомусь мало звертають увагу, - “державна журналістика”. Попри те, що в багатьох європейських країнах поняття державний службовець і журналіст несумісні, в українських реаліях понад половина працівників ЗМК прирівняні за статусом до держслужбовців. Це означає, що про свободу слова і відповідальність як абсолютні цінності і принципи роботи журналіста говорити передчасно, бо люди, які виявляють принциповість (районні, міські, обласні видання і телерадіостанції) потрапляють в немилість до місцевих чиновників (незалежно від партприналежності останніх) і залишаються без роботи або – без паперу, без субсидій на видання тощо сьогодні, і без пенсії держслужбовця – завтра. Працівники цих ЗМК лояльні (до керівників, до системи) і журналісти незалежні – люди вищого і нижчого гатунків? 

У зв’язку з цим – риторичні запитання: чому трактування професії “журналіст” незмінне з часів Л.Кучми? чи може бути свобода слова (чи її справді прагне влада?) тільки в столиці, без змін або з мінімальними змінами в регіонах? чи свобода слова – це тільки необмежене право говорити кому-небудь що-небудь коли-небудь, чи це насамперед право говорити компетентно, відповідально, правдиво, відповідно до етичних норм? 

Насамкінець дуже коротко, без академічних премудростей, спробую відповісти на запитання, поставлені на початку. Журналістика – це творча і вільна професія, яка захищає інтереси громадян і суспільства (не медіавласників, не гілок влади або чиновників), себто професійно, об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує все, що відбувається або може відбутися. Журналістика – це не піар, не прес-секретарство, не маніпулювання і не політична пропаганда. Журналіст – представник вільної творчої професії, не держчиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не політичний пропагандист. Багатьом із нас, журналістів, є сенс переосмислити себе, своє покликання і призначення. 

Мар’ян Житарюк, кандидат філологічних наук, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, для Інституту масової інформації 

P.S. Автор позапартійний, ніколи в ніякій партії не був, особистої неприязні до людей, згаданих у матеріалі, не має. Тут йдеться про принципові речі і про звичайну ілюстрацію. 

Мар’ян Житарюк,

к.філол.н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка