29-30 вересня 2006 р.
З архіву Інституту масової інформації. ПЕРЕДРУК
Мар'ян Житарюк, Львів
Матеріали до навчального семінару
„Міжнародна журналістика” (Київ, ІМІ)
ЗМІ країн Європи та США у своєму
практичному функціонуванні належать до двох яскраво виражених напрямів: до так
званого європейсько-континентального і „острівного” (Великобританія, США).
Європейсько-континентальний напрям:
-
традиції персонального журналізму, переважає думка автора
-
турбота про ефективність журналістського впливу на аудиторію
-
розробка теорії жанрів
-
розвиток методичних прийомів діалогу та полеміки
-
журналістика – частина загальнолітературного процесу, де
місце художнього вимислу займають реальні події та явища
„Острівний” напрям:
-
культ „факту”, відстороненість повідомлення
-
домінування оперативності
-
принцип „перевернутої піраміди”
-
анонімність авторів як норма чи традиція
-
журналістика – один із каналів комунікації для поширення
важливої для комунікатора інформації
5 норм діяльності вільної та
відповідальної преси, вироблені однойменною комісією на чолі з президентом
Чикагського університету Робертом М.Хатчінсом (на пропозицію Генрі
Люїса, власника журналу „Тайм” у 1942 р. Доповідь опубліковано 1947 р.):
- забезпечувати „правдивий і всебічний
звіт про події дня в контексті, який вказував би на їхню вагомість”
- бути „форумом для обміну коментарями
та критикою”
- подавати „представницький малюнок
груп, що представляють суспільство”
- подавати і розтлумачувати „завдання та
цінності суспільства”;
- забезпечувати „повний доступ до
інформації дня”.
Комісія, між іншим, відзначила, що
журналістика – не самостійна професія, оскільки кожна грамотна людина може
писати в газету.
На основі висновків комісії і спираючись
на кодекси етики журналістів та практику преси, У.Е.Хокінг сформулював теорію
соціальної відповідальності, висунувши на перший план професійну етику.
Висновки комісії стали основою для
детального аналізу функціонування преси у сучасному світі. Відомі американські
теоретики і дослідники преси, професори Ілінойського університету Фред
Сіберт і Теодор Петерсон, а також професор Стенфордського університету Вілбур
Шрам підготували й видали книжку „Чотири теорії преси”, яку багато
років вивчали як класичну працю. Нагадаю: йдеться про авторитарну концепцію,
лібертарійську (теорія вільної преси), теорію соціальної відповідальності і
радянську комуністичну.
Звісно, усі підходи до аналізу
функціонування преси не можна зводити лише до цих чотирьох концепцій чи теорій.
За кордоном існує чимало теорій і концепцій взаємодії преси, політичних
інститутів і процесів, які можна узагальнено подати наступним чином:
-
управлінська (маніпулятивна) функція преси (Волтер Ліпман,
Г.Шіллер, Г.Гляйсберг, Т.Соренсен). Тут доречно вести мову про теорію
магічної кулі (через поширення кіно і проникнення „в очі та вуха”), про
схожу теорію ін’єкцій, про теорію моделювання, про теорію адаптації до
нового, про теорію акумуляції і теорію дифузії;
-
комунікативна функція преси (Е.Мейо);
-
концепція „четвертої влади” (У.Ростоу, Д.Белл, Багерман вважають,
що суспільство через пресу впливає на всі гілки влади: законодавчу, виконавчу
та судову). Ж.Мерме пропопує концепцію „демократури”, тобто преса
вважається феноменом, що використовує демократичні процеси з метою встановлення
власної диктатури. Близька до останньої і концепція „медіакратії”
Ф.-А.де Вірьє, адже вона контролює інформаційні процеси;
-
марксистська концепція (у класовому суспільстві преса – це
зброя класової боротьби, колективний пропагандист, агітатор і організатор);
-
концепції, що розглядають журналістику як самостійне явище
в соціальних і політичних процесах, великий акцент на конкретно-соціологічні
дослідження (П.Лазарсфельд, П.Годе); У.Фрам, Дж.Мерілл, Дж.Танстелл
узагальнюють так званий „журналістський підхід” до аналізу суспільних явищ.
У рафінованій формі ці напрямки мають
місце доволі рідко, адже взаємозбагачуються і доповнюються залежно від позиції
автора або конкретно-історичних умов. Якщо ж говорити про сучасні теорії
демократії (популістська, масова, поліархічна тощо), то вони є різновидами
плюралістичної теорії.
Розвиток теорії інформації і подальше
удосконалення її методів дозволяють сформулювати теоретико-інформаційний
підхід, який дозволив отримати нові знання про суспільство, виявити
специфіку інформації, конролю та зворотнього зв’язку в суспільних системах.
Відома теза Волтера Ліпмана про те, що люди по-різному реагують на одне і те ж
повідомлення, об’єднала соціопсихологів у бажанні звернути особливу увагу на
пошуки шляхів використання цього явища у практиці масових комунікацій. Так
народжується на світ теорія індивідуальних розбіжностей М.Дефлера, яка
ставила за мету підняти ефективність впливу на аудиторію. Тут найкраще
спрацював інший американець, соціопсихолог Гарольд Лассуел, один із зачинателів
сучасної теорії масової комунікації. Лассуел трактує інформаційні потоки з
погляду моделі абсолютно всіх соціальних процесів, тобто доволі складну
сукупність усіх суспільних відносин спрощує до системи масово-інформаційних
потоків.
Відомі й інші результати досліджень
окремих проблем ЗМІ:
-
концепція дерегуляції преси (Дж.Танстелл)
-
теорія самовідтворення
-
концепція швейцара („привратника”)
-
теорія згортання матеріалів преси
-
теорія стереотипних капсул.
Одна з найбільших небезпек для
демократії – маніпулювання громадською думкою, свідомістю і поведінкою людей.
Найчастіше інструментарієм є стереотипи (стійкі, спрощені образи й уяви) і
маскування дійсності.
Як підсумок, маємо медіалогію –
найновіший напрям наукових досліджень масової комунікації, породжений
сукупність підходів у вивченні журналістики за кордоном.
Але повернемось до практики.
Американський досвід регулювання преси показав, що будь-які форми втручання
влади у діяльність ЗМІ шкідливі для свободи інформації. Соціальна
відповідальність журналістики – це галузь саморегулювання, але не
державного регулювання.
У Європи досвід різноманітніший, адже
форм власності тут більше. В багатьох країнах дуже сильні позиції держави у ЗМІ
(наприклад, Білорусь, Росія).
Досвід скандинавських країн доводить, що
„острівна” і „континентальна” моделі можуть поєднуватись. Перевагу тут надають
новині, фактові, хоч принцип перевернутої піраміди використовують далеко не
завжди, анонімність авторів майже відсутня. Більш того, шведські газети
друкують матеріали не тільки з підписом автора, а й з електронною адресою,
телефоном, часом – фото.
Що стосується українських ЗМІ, то тут
ситуація далеко не проста. Як і в інших країнах на пострадянському просторі,
відбуваються структурні зміни – якість ЗМІ, форми й методи інформаційних
потоків. Синтезуються різні підходи до журналістики. Як наслідок – часто
здійснюються спроби впровадження західних стандартів у національну
журналістику. Це стосується і роздержавлення ЗМІ, і якісного наповнення
публікацій та передач. Але часом ситуація абсурдна, бо здорові зерна опиняються
серед граніту, а полова – на благодатному, спраглому ґрунті.
Здавалося б, навіщо згадувати існуючі
теорії, та ще й чужі. Однаково майже ніхто з медіавласників чи навіть
редакторів не дотримується жодних концепцій. Наша позиція така: знати – не
означає мавпувати чи клонувати. Знати – тобто звертати увагу на те, що вже
кимось пережите, і дещо прогнозувати. Знати – це вибирати з-поміж старого і
нового, поганого і кращого, між ефективним і екстенсивним. Знати – це не
наступати вкотре на старі граблі, які багатьом уже дали по чолі. Знати – це не
здійснювати неефективних спроб створення нового велосипеда. Зрештою, будь-яка
теорія - це не панацея, а лише добре узагальнений попередній досвід,
систематизований та уніфікований, концептуально осмислений.
Що ж відбувається в цьому сенсі з
українськими ЗМІ?
По-перше, радикально змінюється силове
поле преси: ЗМІ трансформуються у ЗМК, тобто інформування заміщується
комунікуванням. З одного боку, це добре (посилюється діалог і баланс), з іншого
ж – це погано (інформація стає вторинною, первинна комунікація, яка не виключає
пропагандистських та маніпуляційних завдань. Досить згадати вибори як засіб
збагачення ЗМК).
По-друге, редукуються морально-етичні
цінності працівників мас-медіа і суспільства, на яке ЗМІ/ЗМК впливають.
По-третє, падає професійний рівень
багатьох ЗМІ/ЗМК, адже нерідко в медіабізнес приходять ті власники, які не
відрізняють газету/журнал від нижньої білизни. Тобто преса перестає виконувати
функції культурологічного товару, стає ширвжитком одноразового використання.
По-четверте, для ширвжиткових товарів не
потрібно інтелектуалів-журналістів, достатньо менеджерів, рекламістів,
упакувальників... Тому відбуваються скорочення творчих працівників.
По-п’яте, попри структуризацію преси за
типологічними ознаками (державна, партійна, громадська, приватна, національна,
регіональна, загальнополітична і спеціалізована), всупереч історичному та
онтологічному ракурсам, редуковано ієрархію базових мотивацій діяльності ЗМІ:
бізнес-комерційна і політична мотивації переважають інформаційну та професійну.
По-шосте, маємо тенденцію самоклонування
ЗМІ/ЗМК, тобто уподібнення. Наприклад, берете три регіональні газети. Дивитесь
місцеві новини – інформація одна і та ж – від міліції, пожежників, лікарів.
Тільки різні заголовки і інші підписи. Те саме стосується міжнародного життя.
Звичайно, перелік можна продовжити.
Чому так відбувається?
Звернемось до закордонного досвіду.
Наприклад, Швеція. Середньостатистична
регіональна (міжрайонна) газета накладом 50 тис.примірників. Штат творчих
працівників понад 100 осіб. Журналісти цих видань використовують не лише
традиційний досвід власних кореспондентів на місцях, а й літають у відрядження
навіть на інші континенти. Тобто тут ідеться не лише про використання
„острівної” моделі з домінуванням факту, а й про переважання власних,
оригінальних матеріалів, а не списаних з інтернету, йдеться про власну
концепцію, обличчя видання.
Франція. „Фігаро”, „Монд”, „Круа”,
„Ліберасьон”... У кожному з цих видань є не тільки міжнародний відділ, а й
власні кореспонденти за кордоном (20-30 бюро).
Німецька „Вельт”, крім
центральноредакційного бюро, має можливість утримувати 22 власних
кореспонденти.
Міжнародний блок швейцарської „Ноє
Цюріхер цайтунг” наповнюють аж 46 власкорів за кордоном, на різних континентах.
Ця тенденція є традиційною, загальноприйнятою у світі.
Візьмемо українське регіональне видання,
наприклад, „Високий Замок” або „Експрес”. Усього творчих працівників, з
власкорами по Україні, до 30 осіб. А тиражі тут значно більші, ніж у Швеції.
Не всі центральні українські газети
можуть похвалитись бодай кількома власкорами. Та й то – з натяжкою. Бо фактично
закордонні бюро ніхто не утримує, радше є співпраця за угодами,
по-панібратськи, з тими, хто емігрував з України (Ізраїль, США, Німеччина), або
навчається.
Не надто краща ситуація і в
інформагентсвах. Лише в останні роки відкрито перші журналістські бюро за
кордоном. Їх обмаль, переважно інформація все ще доходить до нас з допомогою
російських або західних інформагентсв, тобто ця інформація щонайменше не
адаптована до українського споживача, переважно чужа, без певної мотивації, у
гіршому разі – антиукраїнська, особливо з північно-східних теренів.
Бідність чи безглуздість наших
медіамагнатів? І перше, і друге. У друкованих ЗМК – все-таки бідність, в
електронних медіа – безглуздість. Економія копійок при втраті мільйонів.
Марнотратство і з державного боку, надто ж, коли говорити про інформагентства.
Економимо нехай по 1 млн. доларів на 1 державу на рік (нормально мати бодай
30-40 корпунктів), тобто до 40-50 млн.доларів, а натомість втрачаємо трибуни і
майданчики для реклами України у світі (не таємниця, що ті, хто працює за
кордоном, співпрацює з місцевими ЗМІ, політиками, бізнесменами тощо), не
бажаємо контактувати і, головне, навіть знати те, що про нас думають. Натомість
на спростування чужої „дези”, на пропагування себе через посередників
витрачаємо більше. І не набуваємо ні контаків. Ні друзів. Головне – час, його
нічим не компенсувати.
Традиційна думка на кшталт: „Є
диппредставництва, хай вони цим займають...” не витримує жодної критики.
Дипредставники – це держслужбовці, які без керівництва і згоди згори (навіть з
Києва) нічого не мають права робити. Робота дипломатів надто помітна, щоб не
викликати підозр. Робоче місце дипломата – кабінет 4х4 м, а джерела інформації
– місцева преса і запити перед брифінгами. Дипломати отримують інформацію
офіційними каналами і такими ж канали її повідомляють у центр, який навряд чи
здатен її „переварити”. Одне слово, порівння невдале, адже чиновник – це чиновник,
а творчий працівник – це творчий. Корова – не коза.
Отже, чимало перепон об’єктивних. До них
можна теж зарахувати і систему підготовки журналістів у вишах. Але це – окрема
тема. Коротко – навіть серед професіоналів (не тільки в чиновників МОН) немає
впевненості, що Україні потрібні журналісти-міжнародники. Мовляв, нормальний
журналіст може поїхати і писати. Проте тут не так все просто. Поїхати на
день-два, нехай тиждень-місяць – згода. Але поїхати на кілька років – це зовсім
інше. Адже йдеться про тимчасово-постійне місце проживання, про знання не лише
певної чужої мови, а й традиції, в тому числі й бізнесові, політичні,
культурні. В організаційномсу аспекті – йдеться про підготовку відрядження: від
пошуку житла, акредитацій, пошуку контактів, джерел інформаціїї до налагодженої
роботи. На це за нормальних умов (без фінансових проблем, без мовних і
психологічних перепон, без освітніх проблем) піде не менше шести місяців.
Відсутність смаку, професіоналізму,
соціальної відповідальності призвели в українських реаліях до таких потворних
явищ, що нерідко „районки” накладом у 1000-2000 примірників, які через брак
коштів на утримання персоналу, на друк тощо виходять не тричі, а раз на тиждень
обсягом 1 друк.аркуш (тобто 8 сторінок А3), крім сторінки повідомлень про
діяльність місцевих достойників, 2-3 сторінок телепрограми, 1 сторінки
рекламних оголошень, примудряються давати ще по сторінці новин з України і
світу. Крім редактора, тут працює 2-3 журналісти, в газеті бракує місцевих
новин, не кажучи вже про актуальні проблеми, продиктовані порядком денним, зате
не бракує інтернетівських анекдотів, рецептів і... міжнародних новин. І така
преса фінансується платниками податків, адже підпадає під державну допомогу.
Не особливо краща ситуація і в пресі
обласній.
Звичайно, йдеться не про заборону писати
в місцевій пресі на міжнародну тематику. Але ж має бути здоровий глузд у
прийнятті рішень про публікацію того чи іншого змісту. Не думаю, що професійно
давати передрук з центральної преси про візит прем’єра Януковича до Брюсселю
через тиждень по його завершенню. Про це сотні разів повідомлять по радіо, ТБ,
напишуть щоденні газети. Нічого нового місцева преса тут не додасть хоча б
тому, що її кореспондент не був учасником, свідком, очевидцем події, не має
оригінального джерела. Простіше кажучи, такі газети обкрадають своїх читачів,
неефективно використовують газетну площу. Натомість тут бракує
конкретно-проблемних матеріалів, в т.ч. і закордонних. Немає, мабуть, жодного
містечка чи села, звідкіля б українські громадяни не виїжджали на заробітки,
навчання за кордон. По-різному у них там складається, але на такі теми у нас
майже табу. Тут майже клондайк для творчості – візи, нелегальщина,
другосортність, скалічені долі і сім’ї, байдужість держави до цих людей... Такі
матеріали (хай це інтерв’ю, хай розповідь) реально наближені до людей. Але їх –
обмаль.
Великі українські видання на фоні
містечковості вигідно вирізняються тим, що тут інтернет-сміття проходить через
ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких
журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, не тільки дають
коментарі до актуальних проблем, а й багато що передбачають або відстежують у
перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах
Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з
„павутини”. Тут є МЗС, посольства і диппредставництва закордонних держав,
різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш
редакціям „Дня”, „Дзеркала тижня”, „Кореспондента”, „України молодої”
нефаховості, проте і тут відбувається економія ресурсів на міжнародній
тематиці. Це – малі штати відділів, обмежене фінансування міднародних поїздок,
відсутність (або майже відсутність) власкорів за кордоном.
На мою думку, з часом ці проблеми
відійдуть у минуле, але поки що про це не говорити не можна. Чому? Тому що
політика подвійних стандартів, маю на увазі Указ Президента про державну
підтримку преси (Кучми), коли було узаконено поділ мас-медійників на тих, що
прирівняні до держслужбовців, і тих, що мають якось виживати самі, гальмує
розвиток, унеможливлює конкуренцію, здійснює поділ між журналістами на рабів
чиновників і творчих працівників. Допоки зберігатиметься статус-кво, говорити
про реальне поліпшення мас-медійного простору (не говорю про десяток-другий
винятків із правил) не буде підстав. Чинна система дихає на ладан, не має
майбутнього, проте все ще заохочувана на законодавчому рівні (це 2/3
українського електорату). Відповідно, з цього погляду доречно говорити про
еклектику моделей і теорій, застосовуваних в українському медіапросторі, про
вихолощення національних традицій, що базувались на журналістиці думання, на
коментарі. Зайвою була ідеологічна надбудова, тобто накладання принципів
партійної преси.
Під гаслом „преса – товар” впроваджується
„острівна” модель журналістики в Україні. Але через об’єктивні фактори вона
руйнує попередні традиції (за винятком елітних українських видань, які
залишаються взірцями) і не створює нових. Новинна журналістика, де домінує
інформація, факт, передбачає велику кількість репортерів і агентів різного
профілю, величезні кошти для їхнього утримання. В українських реаліях, де
власники медіа скорочують вже скорочені штати, це майже неможливо, а заміна
творчих співробітників черговими журналістами, які крадуть з інтернету, не
гарантує повноцінної інформації, часом сумнівної достовірності, віддаленої від
українських чи місцевих реалій.
У контексті сказаного треба відзначити
наступне:
- інтернетом в українській пресі
користуються не завжди порядно і фахово, як правило паразитують, і пропонують в
яскравій упаковці неякісний ширвжиток;
- в Україні є видання та телеканали, які
намагаються висвітлювати міжнародні проблеми якісно, але їх небагато, і в них
теж чимало проблем, пов’язаних із фінансуванням і відсутністю власних
кореспондентів за кордоном;
- високий відсоток „замовних”
міжнародних публікацій, організованих поїздками у складі офіційних делегацій,
адже журналісти „відпрацьовують” свої екскурсії;
- слабкі традиції міжнародної
журналістики, пов’язані з периферійністю українських ЗМІ в СРСР;
- слабкі традиції (відсутність)
підготовки журналістів-міжнародників;
- відсутність розуміння і небажання
сприяти вирішенню проблеми на державному рівні;
- „пожовтіння” преси і, у зв’язку з цим,
відволікання читацької уваги на дріб’язкове, асоціальне;
- мізер матеріалів, організованих
журналістами/редакціями;
- нечесні і не завжди етичні взаємини з
продукцією інформагентств;
- надзвичайно високий ступінь дублювання
текстів;
- брак матеріалів про українців за
кордоном і вдома, про їхні проблеми...
Звісно, ці спостереження неповні. Але
проблем тут справді багато. Якщо ми справді зацікавлені у поліпшенні
українських ЗМІ, то замовчувати їх не маємо право. І думати – як поліпшити
ситуацію. Адже товар, який пропонує нині український медіаринок, на жаль, не
відповідає ні європейським (які для нас природніші), ні американським
традиціям. Отже, „ноу-хау” по-українськи, як на мене, тимчасове. Структуризація
і концептуалізація, як неодмінні атрибути бурхливого процесу бродіння, неодмінно
дадуть відповіді на актуальні питання з погляду свободи слова в контексті
теорії соціальної відповідальної.
29-30.09.06
Немає коментарів:
Дописати коментар