13-10-2006,
З архіву Інституту масової інформації.
ПЕРЕДРУК (Реанімація публікації)
Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:
Мар'ян Житарюк, Львів
Вважається, що нині надто
інтенсивно експлуатують термін дискурс, мовляв, відбувається епігонство
західних субкультур і традицій 60-80 років ХХ століття. Деякі журналісти теж
дотримуються думки, що їхня діяльність не має нічого спільного з цим майже
лайливим і малозрозумілим словом, адже вони: а) звичайні збирачі новин; б)
творчі люди, літератори, що мають справу з реальністю, а не вимислом.
Цінуючи право кожного на власну думку, все ж, вважаю, задля об’єктивності і
аргументованості, як „основи доказовості” (Шкляр В. Теорія і методика
журналістської творчості. – К., 1999), „вступитись” за дискурс.
Так, ще у ХVІІ столітті Рене Декарт у праці “Дискурс як метод” вживав поняття
„дискурс” у найширшому сенсі, себто як учену розмову, письмову або усну, на
філософську, політичну, літературну чи релігійну тему (Декарт Рене. Дискурс як
метод. – 1637 / Discours de la methode, 1637). Голландець Т.ван Дейк розглядає
дискурс як складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст,
інформацію про учасників комунікації, знання процесу виробництва і сприйняття
текстів. Він називає дискурс складною комунікативною дією (Дейк Т.А. ван. Язык.
Познание. Коммуникация. – М., 1989). Визначення дискурсу дають спеціальні
видання (Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.136-137;
Літературознавчий словник-довідник /Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.:
Академія, 1997. – С.201-202 (752 с.); Міжнародна лінґвістична енциклопедія: 4
т. – Нью-Йорк; Оксфорд, 1992. – Т.1. – С.356-358 (International Encyclopedia of
Linguistics: 4 vol. – New York; Oxford, 1992. – Vol.1. – P.356-358). Окремо
заслуговує на увагу діяльність Мішеля Фуко, зокрема його праця „Слова и вещи”
(М., 1977). В Україні теоретично і методично розробляли, осмислювали і
впроваджували це поняття чимало вчених, але насамперед виділимо Соломію
Павличко (Павличко С. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002. – С.34-36) та
Георгія Почепцова (Почепцов Г.Г. Комунікативні дискурси // Теорія комунікації.
– 2-ге вид., доп. – К., 1999. – С.75-99). Визначення останнього, як на мене,
найоптимальніші для масовокомунікаційної сфери, в контексті якої й перебуваємо:
„Дискурс як одиниця поєднує в собі мовні і соціальні вимоги. Це вже не суто
лінґвістична, а соціолінґвістична структура” (С.75); „Дискурс – це мовна
дійсність, яку покладено на соціальні координати” (С.99).
Проте ні у згаданих працях, ні в інших, відомих досі, не натрапляв на
дискурсний різновид, винесений у загаловок. Або життя надто стрімке, і теорія
науки його не наздоганяє, або йдеться про певний український (пострадянський)
феномен. Не тому, що такого поєднання нема більше ніде, а тому що йдеться не
лишень про симбіоз телебачення й політики, а про тотальні зрощення воєдино,
тенденційність, модність, масовість, що зумовили безперервний „похід” політиків
„у народ” з допомогою найефективнішого каналу-іструмента комунікації –
телебачення.
Брак професійної культури, недотримання особистих принципів і позицій,
нескінченний рейвах, спричинений постійними виборами і „коаліціадами”, притупив
у ЗМІ, найбільше у телебачення, почуття власної гідності, відповідальності,
стриманості, осмисленості, доцільності, аргументованості, актуальності,
своєчасності тощо, а найголовніше – відстороненості, справедливості,
нейтральності. ЗМІ нагадують уже не сторожових „собак демократії”, а диких
псів-вигнанців, давно зірваних з ланців, голодних, злих, небезпечних,
самозакоханих і анархічно-непрогнозованих.
Ми стали свідками нового безперервного потворного явища – ідологізації
політикуму. Саме ідоло (не ідео), від слова „ідол”, „обожнення”, „всевладдя”...
Тобто ЗМІ, чи то пак ЗМК, як дехто прагне їх ідентифікувати), насамперед
телебачення, користуючись правом так званої свободи преси, точніше – правом
безвідповідальності, витворили собі не просто нові правила гри, а й
псевдореальність, в яку активну втягують значну частину співгромадян. У складний
час відсутності національної консолідації, розколу за мовною, релігійною,
культурною, ментальною та іншими ознаками, ці „мас-медіа” зняли з себе
відповідальність за будь-які суспільні процеси і явища, добровільно (або ж
„добровільно”) відмовились від „четвертовладдя”, тобто не скористались
історичним шансом стати першою суспільною владою. Чому? Елементарно не
переосмислились і не самоусвідомились? Не зрозуміли свого призначення і
значення? Навмисне обрали простіший шлях – не ЗМІ, а ЗМК?
Можливо, я помиляюсь, зарізко висловлююсь. Якщо так – прошу вибачити. Але,
здається, окреслені негативні тенденції і явища очевидні.
ЗМК – поняття ширше за ЗМІ, бо останні покликані відповідати за літопис
сучасності, інформувати суспільство, аналізувати, формувати громадську думку
шляхом просвітництва і соціалізації. ЗМК – це не тільки ЗМІ, а й
кіновідеопродукція/індустрія, буклети, брошури, рекламні проспекти,
комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і
політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична
інформаційна дія, і... багато ще чого), головним завданням яких є успішне
здійснення впливу промовця (замовника-комунікатора) на слухача-глядача-читача
(комуніканта), досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття
рейтингу, примирення-конфлікт...). ЗМК – ще й канали поширення/реальності
комунікації. ЗМІ можна вважати частиною ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно
велика – тисячі-мільйони. Але чесніше все ж сказати, що ЗМІ, насамперед через їхню
універсальність і масовість, лише (найчастіше) інструментарій ЗМК, адже з
їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми, безконтрольними, глобальними, не
обмежуючи себе давніми технічно-інженерними характеристиками, як-от: телефонні,
водні, автомобільні, залізничні, авіакомунікації.
Про „медіакратію” говорили ще у ХХ столітті, зокрема Ф.-А. Де Вірьє (Virieu
F.-H. (de). La mediocratie. – Paris, 1990). Досі ми мало звертали на неї увагу.
А дарма. Нагадаю, що французький дослідник розглядав цей термін в контексті
іншого (як продовження) – „демократура” (Ж.Мерме), за якою преса – всесильна,
здатна маніпулювати суспільною думкою. Медіакратія – це контроль інформаційних
процесів, коли вагомий уже не голос народу у виборчій кампанії, а його думка;
домінують умовні „трикутники”: „уряд – мас-медіа – суспільна думка”, „знання –
масс-медіа – учні” тощо. У цьому контексті корисною і повчальною є книжка
Густава Фарбера „Маніпульована більшість”, де знайдемо такі слова: „Фокусники
використовують трюки. Але нині трюки використовують також і політичні,
господарсько-політичні, культурно-політичні маніпулятори. У цьому сенсі
фокусники і менеджери маніпуляції не такі різні. Але фокусник працює для гри,
розваги, обману як самоцілі. А маніпулятори сучасного управління, незалежно від
сфери, діють цілком серйозно з відкритою або замаскованою цілеспрямованістю.
Адже вони є владою. Владою над іншими, маніпульованими... Маніпуляція –
найвишуканіша форма диктатури” (Цит. за: Михайлов С.А. Современная зарубежная
журналистика. – СПб., 2005. – С.34). Зрозуміло, що С.Михайлов має рацію,
вважаючи маніпулювання громадською думкою, свідомістю і поведінкою людей,
великою небезпекою для справжньої демократії. „Цілеспрямоване формування і
маніпулювання громадською думкою стало сьогодні реальною практикою”
(С.Михайлов).
Здавалося б, навіщо стільки теорії, коли мова про практику, навіщо згадувати
переважно чужих авторів, мовляв, до України все це не стосується. По-перше,
будь-який розмисел слід розглядати як елемент аналізу. По-друге, на жаль, маніпуляція
– як витонченіша форма пропаганди, спрямована на несвідоме, не має меж, у час
глобалізації, пост-НТР її не спроможні зупинити жодні делімітаційні лінії.
Ефективна протидія – внутрішній імунітет на чуже і „своє”. А імунітет цей
нерозвинений або недорозвинутий.
Коли в журналістиці очевидні тенденції гри у „видовищність” („хліба і
видовищ!”) на шкоду здоровому глуздові, псевдобаланс (зіштовхування чубами
одних і тих же опонентів, по десятку депутатів від кожної політичної сили, які
не зникають з екранів), що породжує політичний опортунізм і безвихідь, домінує
форма над змістом, є сенс замислитись: чи це справді журналістика? Чи це
справжня свобода слова?
Можливо, не наважився б публічно про це говорити, якби окремі знакові,
професійні телевізійні програми теж не наступали на ті самі граблі. Маю на
увазі, наприклад, авторську програму С.Шустера „Свобода слова” (ICTV).
З одного боку, чудово, що в Україні є така програма і такий ведучий. Цікавий
формат програми – право висловитись усім, та ще й по декілька разів, що її дещо
розтягує. Автор сам вирішує, хто візьме участь у програмі, як господар, на
нього ніхто не чинить тиску (принаймні так випливає зі слів С.Шустера). З
іншого боку, не прагнучи зачепити самолюбство і смаки ведучого, не можна
оминути увагою його гостей. Переважно – це політики/депутати, політексперти,
урядовці. Як українські, так і здебільша російські, іноді грузинські. Тобто ті
люди, які, по-перше, кожен свій виступ використовують з метою самореклами або
пропаганди, або очорнення опонентів, по-друге, люди заможні, дуже часто
„відірвані” від проблем малого/середнього українця, які переважно навіть якщо й
висловлюють свою „турботу”, то задля годиться, по-третє, це одні і ті ж люди.
На програму до С.Шустера приходять ті самі, які „вчора-сьогодні-завтра”
були-є-будуть на всіх можливих (насамперед, „Час” і „5 копійок” („П’ятий
канал”) програмах на телебаченні. Це стиль життя цих людей, хоч вони давно
вичерпались, нецікаві, незрозумілі, малоосвічені, часом огидні, глядач мусить
навіть, здавалося б, в елітній телепрограмі терпіти старі „умо-розмисли”. Дивує
„тяга” ведучого постійно показувати „справжнє обличчя” російської
„демократії/дипломатії”. Маю на увазі насамперед В.Жириновського, К.Затуліна.
Можливо, певна користь від участі цих українофобів у „Свободі слова” й буде, і
одна особа з тисячі пенсіонерів-ветеранів змінить свою думку про російське
керівництво, про НАТО. Про ще щось. Але це екстенсив. Усе-таки це
нераціональний хід. Крім того, частіше він викликає роздратування, обурення,
загострення стосунків. Будь-яка антиреклама – теж реклама. Напевне, й
безкоштовна. Хоч РФ за багатьома критеріями для нас вже не авторитет, все ж,
гадаю, доречно провести аналогію: чи реально (а якщо так, то які були б
наслідки?), щоб центральний російський телеканал у прайм-тайм запросив
українських громадян-русофобів на прямий ефір та дав їм можливість „розтікатись
по древу”? Чи не спровокувало б це щось на кшталт нинішніх
російсько-грузинських стосунків, але з епіцентром у Києві? Чи випустили б
горе-політиків узагалі з Росії, не обмежуючись превентивністю на кшталт
оголошення „небажаними персонами”? Питання, що виникають у даному контексті, на
жаль, зовсім не гіпотетичні, але риторичні.
Звичайно, мій „запал” виник не лише через такі „дрібниці” й „похибки”, як
порушення обумовленого формату програми (останній епізод – за участю
Н.Бурджанадзе, спікера парламенту Грузії, яка під час ефіру була поставлена
перед фактом необхідності дискутувати-виправдовуватись перед звичайним
депутатом Держдуми РФ К.Затуліном, а не особою, що відповідала б її рангові, як
це було обумовлено. Важко уявити собі асиметричну ситуацію за участю,
наприклад, Б.Гризлова). І навіть не тому, що наступного дня, на День народження
Президента РФ, в Москві цинічно-показово застрелили одну з небагатьох чесних
російських журналісток, українку Анну Мазепу-Політковську (Політковська Анна.
Друга чеченська. – Київ: Діокор, 2004. – С.9: „за національністю є українкою.
Моє дівоче прізвище – Мазепа, родина мого батька й він сам – із Чернігівської
області, Семенівського району, великого села Костобобр, що неподалік від тих
місць, де сходяться кордони України, Білорусі й Росії”), яку ні С.Шустер, ні
інші ведучі авторських програм на українських телеканалах раніше не дуже
квапились запрошувати, а тепер – взагалі не зможуть. „Рейтинговішими” і
„цікавішими”, мабуть, залишаться Т.Чорновіл, Є.Кушнарьов, Р.Безсмертний,
Б.Безпалий і десятки інших „кризовиків” та „антикризовиків”.
Звуження кола промовців, нескінченна повторюваність ідей цих промовців
призводять до такого негативного явища, яке називають „спіраллю мовчання”.
Тобто більшість людей вважає, що має рацію той, хто постійно говорить, а не
вони самі. Натомість меншість, користуючись з мовчанки більшості, говорить ще
більше, а загальна мовчанка наростає, нормалізується.
Проблема української ситуації в тому, що з допомогою мас-медіа активно
творяться паралельні спіралі мовчання, з різними забарвленнями, тобто
суспільний розкол поглиблюється. Наслідки всього цього спрогнозувати вкрай
важко, хоч зрозуміло, що ця „спіраль” – пропагандивно-маніпулятивний елемент, з
яким споживач інформації в Україні має справу не епізодично, а регулярно. Це –
по-перше. По-друге, падає довіра до ЗМІ (всупереч зростанню рейтингів),
оскільки інформація все частіше асоціалізована, спеціально замовлена, тобто
викривлена і не повна, не кажучи вже про її несвоєчасність і неправдивість.
По-третє, відбувається збайдужіння суспільства до власних проблем, його
відстороненість і деградація, зневіра у власні сили.
Далі напрошуються певні питання: чи випадково все це відбувається через
посередництво телевізійного дискурсу, який більше спрямовий у майбутнє, тобто
свідомо позбавляє себе реального контексту на користь політичних гасел-промов?
Чи створили (підмітили, розвинули) українські телевізійники за час незалежності
певні журналістські і людські цінності, чи лише навчились повторювати одні й ті
ж гасла („демократія”, „незалежна преса”, „четверта влада”)? Чи готові усі ми
до подальшої концентрації ЗМІ в руках нових інвесторів?
Свобода слова, як і наша незалежність, стала величезною несподіванкою для всіх?
Медіапродуктивний простір України після Помаранчевої революції розгублений,
розбалансований, нецілісний. Він мовби нагадує човен без компаса в розбурханому
морі, без системи координат. Зате – дуже галасливий, самозакоханий,
одурманений, іноді – просто нестерпний і озлоблений до інших?
Невже свобода безвідповідальності стала закономірним (перехідним) етапом після
державної цензури, після “темників”?
Чи не передчасно нині говорити про досягнення свободи слова і відповідальності
як абсолютні цінності і принципи роботи журналіста?
Що це за „раритети” – державна журналістика і журналісти-держслужбовці?
Ці та інші питання все ще актуальні, хоч про них не раз писали...
На жаль, тема й розуміння дискурсу від Декарта не лише розвинулись, передовсім
значно девальвували. Тепер дискурс, телевізійний зокрема й насамперед, це не
звичайне висловлювання або завершена думка, а безжальний постріл з метою
вбивства або скалічення.
Мар’ян Житарюк,
к.філол.н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім.І.Франка,
докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка, для ІМІ
Немає коментарів:
Дописати коментар