20 жовтня 2005 р.
З архіву Інституту масової інформації.
ПЕРЕДРУК або відновлення публікації
Віднедавна посилання на цю публікацію на сайті ІМІ неактивне:
Мар’ян Житарюк, м. Львів
Тема суспільного мовлення – не тільки данина моді в нових українських
політичних і медійних реаліях, а й об’єктивна реальність з точки зору природних
процесів розвитку ЗМІ, гармонізації взаємин між ЗМІ та суспільством. Загалом
суспільне мовлення – різновид народного блага, надбання, що покликане
оздоровити процеси соціокультурного моделювання, в т.ч. і преси.
Для чіткості формулювань пропоную дві тези.
По-перше, в Україні давно назріла потреба, навіть необхідність створення
громадського мовлення (телебачення і радіо).
По-друге, те, як саме почалась реалізація проекту в першій половині 2005
року, не може нікого залишати байдужим, адже шкоди було завдано більше, ніж
зроблено користі. Крок вперед, а два назад.
Тепер детальніше. Європейські країни пройшли цей шлях по-різному, але
загалом успішно. Одним з перших класичних прикладів відходу від стандартів
державного мовлення стала британська корпорація ВВС. Схожі процеси відбувались
і в інших країнах.
У чому різниця між тим, що у світі прийнято називати громадським мовленням
і що давно та успішно працює, і тим, що намагались нав’язати пересічному
українцеві українські “реформатори” та “професіонали” М.Томенко, Т.Стецьків та
інші?
У світі існують різні моделі суспільного мовлення – центральноєвропейська,
скандинавська, британська, американська тощо. Кожна має свої особливості, певні
переваги. В одних допускається реклама, в інших – ні. Одні надають перевагу
абонементній платі, інші поєднують рекламу з абонементом, треті не сприймають
абонемент і шукають ще інші шляхи фінансування, але в одному всі єдині – жодної
копійки державного фінансування. Як на мене, це і є альфою та омегою успішного
старту і політично стабільного та владно чи партійно незаангажованого проекту
“громадське мовлення”.
Чи усвідомили (і чи прагнули загалом усвідомити?) таку просту річ для
кожного західного громадянина українські державні мужі? Не схильний думати, що
ні, інша справа, що, виконуючи політичні настанови нових тріумфаторів, свідомо
корчили гарну міну при поганій грі.
Ніколи не повірю, що наші достойники від “усуспільнення” не знали про
світові моделі (навіть тому, що багато їздили і тому багато бачили і багато
чули). Тому ключовим було наступне: яку модель буде обрано як найоптимальнішу
для України (у гіршому разі), які моделі – дві, три, чотири, п’ять – стануть
предметом суспільного обговорення протягом, наприклад, року з обов’язковим
оприлюдненням плюсів і мінусів кожної (у кращому разі).
Натомість ми обрали новий, досі невідомий для цивілізованого світу шлях.
По-перше, розпочали з міжусобиць, чвар, скандалів, розвінчувань – одне говорили
одні, інше говорив... Президент або вчорашні майданні союзники. По-друге, не
було запропоновано жодного варіанту – ні гіршого, ні кращого, тобто більшість
населення держави просто не могла второпати, про що ж ідеться – кота в мішку не
купують. Проте ми все ж почули одну з ключових тез: громадське мовлення повинне
бути з часткою державного фінансування. Найпопулярніше розуміння нашими
депутатами та деякими урядниками. Кажучи просто, у цьому випадку вже йдеться не
про суспільне мовлення як таке, а про державне з меншою часткою фінансування і
з заміною ключових менеджерів на держтелерадіо. Нас, даруйте, далі водять за
носа, щоб і вівці були цілі, і вовк ситий. Усім відомо, що так не буває. Або
те, що робили, було чиєюсь наперед спланованою і приреченою на ганебний фінал
провокацією з одурманенням і обманом, а також підставлянням, або криза влади
справді настільки серйозна, що на ключові посади розставлено некомпетентних
людей. І перше, і друге – злочин, до того ж, свідомий. У першому випадку
йдеться про “спалення” де-юре політичних соратників, а де-факто політичних
конкурентів, у іншому – про одурманення суспільства загалом, про його
дебілізацію, про пониження соціального інтелекту нації. Речі більш ніж
серйозні, з цим неприпустимо не рахуватись.
Як на мене, йдеться про свідому реалізацію обох пунктів “програми завалу”.
Можливо, з боку високо достойних урядників навіть несвідомо. Звісно, я не
стверджую, просто не виключаю.
Дивує, але факт: ми півроку переважно перечитуємо-переслухуємо різні тези,
думки, хоч насправді це часом зовсім не варте уваги (“буде громадське мовлення
на базі УТ-1 (не на базі УТ-1), з державним фінансуванням (без державного
фінансування), за півроку (з квітня 2005, з 2006...)” тощо). До чого тут
О.Зінченко (на той час держсекретар Президента), П.Порошенко (на той час голова
РНБОУ), навіть, даруйте, Президент України В.Ющенко? Чому ці та інші не названі
посадовці повинні були втручатись у процес формування-гальмування
задекларованих процесів, коли був призначений президент НТКУ Т.Стецьків? Лише
він і відповідні ради з питань ТБ, Національна спілка журналістів України,
незалежні медіапрофспілки, журналістська громадськість мали мати виключне і
першочергове право на висловлювання, на розкрутку теми і її організацію,
зрештою, на законодавчу ініціативу! Натомість, виходить, Президент та інші
найвищі посадовці виконують невластиву для них функцію – загального і
тотального контролю. Може, їм вирішувати, які і де туалети будувати?
А ще жахливіше, що оповиті дурманом свободи, українські журналісти так і не
навчились бути відповідальнішими і чеснішими. Не можуть або не хочуть
заглиблюватись, докопуватись до істини. Боляче про це казати, бо, як викладач,
завжди прагну своїх студентів-журналістів орієнтувати насамперед на
відповідальність та моральність працівників мас-медіа, навчаю, що свобода і
демократія – не панацея, а можливість працювати чесно.
Відомі досі меседжі не дають відповіді на прості запитання: які з моделей
винесено на обговорення (до речі – жодну), скільки триватиме обговорення, коли
мають ухвалювати рішення, хто саме? Чому, зрештою, Верховна Рада України таким
поспіхом береться за узаконення доволі суперечливих для суспільства,
оскандалених політиками, не обговорених громадськістю речей? Отже, даруйте за
нахабство, але дозвольте припустити: усе те, що ми мали з приводу громадського
мовлення, нагадує головоломку, як зберегти держтелерадіо (нехай воно й
називатиметься громадським, адже такий досвід успішно існує в сусідній Росії).
Про те, що всюдисущий вплив влади не відповідає задекларованій на Майдані
політиці моральності, чесності, професіоналізму, мабуть, навіть зайве говорити.
Прикро, що де-факто Україна за весь 2005 рік так і не наблизилась до створення
громадського мовлення, хоч де-юре може бути все що завгодно.
У моєму розумінні, громадське мовлення, незалежно від обраної моделі, не
має права брати жодної копійки з державного бюджету, а спостережні ради,
утворені на паритетних засадах за пропозиціями Президента, парламенту,
громадськості, не можуть бути розформованими жодними державними чільниками,
термін їхніх повноважень не може збігатись із президентськими чи депутатськими
мандатами. Це принципово, адже таким чином буде гарантовано незалежність від
державних інституцій. Гадаю, такий підхід можна брати за основу, адже він
акумулює світовий досвід, а винаходити нові мобільні телефони немає сенсу, лише
час втратимо, і себе та інших насмішимо.
Що стосується інших аспектів – як конкретно формувати бюджет
теле/радіокомпанії, як призначати менеджерів громадського мовлення, часу
введення в дію, деяких інших нюансів, – і можна, і необхідно влаштовувати
суспільні обговорення. Усі мають право висловитись, чи хотіли б вони бачити
(чути) рекламу, а якщо так, то в якому обсязі, чи хотіли б платити щороку
абонементну плату і в яких розмірах, чи погодилися б на додаткову сплату при
купівлі приймача, яким хотіли б бачити ефірне наповнення тощо. У світі практикують
різні підходи – і цілком без реклами, і з дозованою кількістю реклами.
Зрозуміло інше, якщо ми хочемо мати своє, не медіамагнатів, не владоможців, а
чесне телебачення, маємо бути готові за нього платити, але, очевидно, що час,
коли держбюджет виконує роль решета, з якого розсипаються наші ж гроші вусібіч
і майже неконтрольовано і мало обґрунтовано, спливає.
До полеміки, чи реформу слід робити на базі УТ-1. Перше – оце вже не справа
широкого обговорення. Якщо держава вирішить припинити фінансування цього
монстра, значить, його просто не стане. Друге – що буде з людьми, які працюють
на НТКУ? А що буває з людьми, коли одним указом закривають ціле міністерство?
Питання риторичне, а що стосується того, чи НТКУ є творчим колективом, то й тут
не так все однозначно. За законами Франції, наприклад, працівників НТКУ не
вважали б журналістами, а, наприклад, державними службовцями у сфері
інформування. За французькими законами, державних службовців не можна
ідентифікувати як журналістів. Схожі норми діють у багатьох інших розвинених
країнах. Наші ж ентекаушники, здається, прирівняні до держслужбовців. Тому одні
підуть на заслужений відпочинок, інші на конкурсних засадах знайдуть собі працю
на конкурентних, у т.ч. й суспільному, каналах – все-таки, як нас запевняють,
там дуже великі професіонали, отже, з працевлаштуванням проблем не буде.
Даруйте за певну іронію, але я не пригадую жодного акту підтримки з боку НТКУ
ініціатив колег про розробку й ухвалення нової законодавчої бази у сфері ТБ,
наприклад, Закону про права і статус журналіста, положення про редакційну
політику тощо. Законодавча база в Україні нібито й непогана, але, по-перше, не
діє, по-друге, таки не досконала. Отже, третє – усім нам, журналістам,
необхідно долучатись до спільної роботи з удосконалення законодавства, зі
створення незалежних журналістських профспілок (НСЖУ – це творча, а не
профспілкова організація) тощо. Роботи не на один день, і навіть не на рік.
Коли це буде зроблено, журналісти отримають передбачені обов’язковим (а не за
бажанням власника медіа) редакційним договором, іншими документами, гарантії,
компенсації, і не виникатиме колізія, яку ми спостерігаємо впродовж 2005-го (і
далі буде!) на УТ-1.
Як бачимо, проблем вистарчає, я ж зачіпаю далеко не всі. Очевидно, що не
все належить до компетенції усіх. Сподіваюсь, час сумнівної риторики на кшталт:
“Громадське ТБ буде за два місяці” сплив, бо коли таке знову повториться, то
означатиме, що йдеться зовсім не про створення суспільного мовлення, а про щось
інше, далеко не чесне, і не моральне.
Усе-таки ми повинні боротись за справжнє українське громадське ТБ, не
просто “за законом”. Бодай тому, що ідентифікуємо себе і культурно, і ментально
як вільні, цивілізовані люди, які прагнуть жити в розвиненій і багатій країні.
Соціокультурні моделі європейської журналістики, в т.ч. й електронних ЗМК, нам
не чужі, але все ще віддалені з психологічних причин, зокрема, через відчуття
меншовартісності (перед Європою) і страху (перед Росією). Ці комплекси
шкідливі, бо не дозволяють розпрямити плечі. На щастя, стереотипи розмиваються
з приходом нової генерації українських медійників, взагалі з приходом нового
покоління. Вони свого шансу не втратять. Лише як швидко...
Мар’ян Житарюк,
доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Подано до редакції: 14.10.05
Немає коментарів:
Дописати коментар